Читаем Роман юрби полностью

– Я не жорстокий, а безверхий. Не маю свого кутка, а на квартиру ані шанса. Грошей на кооператив не маю, чекати квартиру на роботі – це до старості: кожен тобі тиче в очі батьківський дім, де можуть вільно жити дві сім’ї! Отож і є, що я безверхий. Без даху над головою, а через це і зло мене бере. Отак за барки бере і з’їла. А я, може, небагато й хочу. Хочу мати захищену місцину, де міг би звільнитися від свого зла. Тобто мої вимоги зводяться до найелементарнішого: теплого кутка. Що скажеш на це, миротворцю?

– Дивний цей світ, – сказав маленький чоловік. – Ми чогось прагнемо, а досягши, забуваємо про радість, якої сподівалися. Тільки недосяжне може стати ідеалом. Є така притча у Сковороди. Пустельник ловить птаха у саду, а не може його спіймати. І це дає йому радість. А що було б, коли б його спіймав?

– Знову слова, – жорстко сказав брат, гостро дивлячись на маленького чоловічка – Бо й пустельнику колись набридне ловити птаха. Зловити його, чи не зловити – одне!.. У мене філософія простіша: синиця у жмені ліпша журавля у небі.

– А як бути з небом? – спитав маленький чоловік і вії його затремтіли.

– Небо – це ніщо, порожнє місце, – сказав брат. – Повітряна оболонка навколо землі. Небо, дорогий ти мій, – це кисень, вуглекислий газ і азот.

– Ти зумисно огрублюєш, – з болем у голосі сказав маленький чоловік. – Небо – це наша здатність бути добрим...

Тоді виступила на кін Віра.

– Дядю, – спитала вона якнайсерйозніше, – а ти вмієш пускати бульки?

Маленький чоловік перезирнувся з братом, вони розсміялися.

– Я нічого смішного не сказала, – мовила й собі всміхаючись дівчинка. – Я тільки спитала про бульки. Мама вчора принесла мені баночку, і ми з татом сьогодні їх уже пускали.

– Тоді смердить у хаті, Віро, – поморщився брат.

– Ще раз! – сказала хитро дівчинка. – Ще раз – і все!

Вона подала баньку з розведеним милом Маленький чоловік прочитав етикетку й подивився на сфотографовані на ній мильні бульбашки.

– Зараз я тебе навчу, – сказала дівчинка. – Диви, як треба!

Вона вийняла з баньки рамку й подула. Але бульбашок не

вийшло.

– Дай я! – приступив ентузіастично брат.

– Еге, тато вміє! – сказала дівчинка.

Тато і справді вмів. За мить у кімнаті літало безліч барвистих кульок. Тихо тріскалися і зникали, натомість видував хмарку нових. У кімнаті різко запахло милом, мале бігало й хапало долоньками прозорі тільця. Ті зникали в її п’ятірнях, а коли розтуляла жмені, бульбашок, певна річ, не було.

– Бачите, я фокусниця! – сказала Віра.

– Роби з цього філософські висновки, – засміявся брат. – Притча про бульбашки і самотню людину.

Маленький чоловік дивився на все це і тонко всміхався.

– Стеж! – сказав Стах, випускаючи нову хмарку кульок. – Тепер у нас пахне, Віро, як у конюшні. Слухай, – спитав він у брата, – чи не могли вони зробити таку забавку дітям без смороду?

– Людська цивілізація на тому й заснована, – сказав маленький чоловік, – що в бочку меду неодмінно кладуть ложку дьогтю.

Кілька бульбашок літало аж під стелею. Всі троє пильно за ними стежили. Здається, це були ті, що не бажали швидко зникати. Але одна приклеїлася до стелі, потремтіла, відбиваючи в собі віконну раму, і тріснула; друга спустилася долі й сіла на виставлену Вірину долоню. Мала дивилася на неї іскристими оченятами, але й цій забавці прийшов кінець; третя бульбашка героїчно розбилася об електричну лампочку.

– Амінь! – урочисто сказав Стах. Ти посидь, а я збігаю в магазин.

– Не треба! – кволо заперечив маленький чоловік. – Я останнім часом до випивки не дуже.

– А ми тільки пригубимо, – сказав брат, натягаючи пальто. – Світ оцей розвеселимо. Посидиш із дядьком? – спитав він у Віри.

– Коли він мені розкаже казку, – сказала Віра – Про тьотю-листоношу.

– Я вже її забув, – сказав маленький чоловік.

– А ти її наново вигадай, – відказала дівчинка.

– Бавтесь! – мовив брат, натягаючи картуза. – Я швидко. Та роздягнися ти!..

Маленький чоловік і досі був у пальті. Він повільно роздягся, а коли підійшов до вікна, побачив брата. Високий, кащуватий, зігнутий у карку, він обережно переступав калюжі. Щось рідне до жалю було в тій напрочуд знайомій постаті, і маленький чоловік знову відчув у собі музику. Була вона сіра, як і цей день, з брунатними смугами і з червоним схлипом у глибині – з тонким прочуттям зеленого. Здавна навчився пристосовувати звуки до кольорів, зрештою, не його була це вигадка.

– Іде тато, – сказала Віра, зводячись навшпиньки.

– Ти його любиш? – спитав маленький чоловік.

– Та ж люблю! – сказала дівчинка – А чого про це питаєшся?

– До діда й баби ходиш?

– Зараз ні, – відказала Віра. – Зараз вони посварені. Тато якихось ліків бабі не купив...

– Ну, гаразд, – мовив маленький чоловік, усе ще дивлячись у вікно. – Бачиш, онде по вулиці йде тьотя-листоноша?

– Це ми граємося, чи справді? – повернула голову дівчинка.

– Ясне діло, що граємося.

– Тоді бачу, – сказала дівчинка. – Несе юна величезну сумку.

– Еге ж, листи з усього світу. А один – до тебе. Тобі написав його принц, який сидить закутий у горі, перетворений на страшну потвору. Він хоче, щоб ти звільнила його.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза