Роман юрби

– Ти ж її знаєш, – сказав брат сухо. – Все добре, зроблене їй, у рахунок не йде, а погане пам’ятається до найменших дрібничок і то з передісторичних часів. Ну, я й не втерпів!

– Щось там з ліками, – сказав маленький чоловік.

– Не купив, бо не було. Грязюка, дощ зі снігом, я обійшов усі аптеки. Доки знайшов, вони й одужали.

Маленький чоловік озирнув кімнату. Стіни під вікнами толожіли, збоку – місцевий пейзаж, намальований колись братом, і велика фотокартка дівчини з гостреньким носиком.

Брат вигорнувся з ковдри, як курча – зі шкарлупи. Худий і тонкий, у довгих квітчастих трусах і обвислій майці, з довгою шиєю і напівлисою головою, він подобав на чудного, довгоногого птаха. Всовував костомашні ноги у штани, а дівчинка, дивлячись на нього, задзвеніла сміхом.

– Ти такий смішний, тату, – сказала вона

Тоді він пригнувся, захопив довгими лаписьками мале й підкинув під стелю. Мале радісно заверещало.

– Ага, злякалася, – сказав брат, широко всміхаючись. – Ото знатимеш, як сміятися з батька.

Але мале, здається, не дуже й лякалося.

– Тату, ще! – сказало воно і вдруге полетіло під стелю. Вереск, що пролунав звідти, був щасливий.

– Отак і живемо, – мовив брат, ставлячи дівчинку на підлогу.

– Тату, ще! – сказало мале.

– У мене й рук не лишиться, – добродушно сказав брат. – Відірвуться від тіла й полетять разом з тобою в небо.

– Я хочу полетіти в небо, – ентузіастично сказала дівчинка.

Маленький чоловік дивився на все це серйозними, круглими очима.

– А ти чого не женишся? – спитав брат, натягаючи сорочку. – Боїшся волю загубити?

– Хто зна! – сказав маленький чоловік. – Воля часом не те, що ми хочемо, а що уявляємо.

5

Він раптом відчув у собі музику. Ця музика прийшла до нього ще там, у Києві; можливо, через те й вирушив у цю мандрівку. Відчував її в автобусі, вона жила в порожніх полях, покритих сірими клаптями нерозталого снігу; вона була не смутна й не весела, а важкувата, трохи одноманітна – щось таке, як в увертюрі до ‟Тангейзера” Вагнера. Ця музика відповідала його настрою; можливо, він повернеться до батьків і заграє саме її, бо те, що прикликало його зараз у Житомир, потребувала виходу. Подумав про неприємну розмову з лікарем напередодні; лікар говорив із ним серйозним тоном. Всі оті безконечні аналізи, просвічування – все те було, як важкий учорашній сон, про який, здається, й оповісти неможливо. Не хотів про те думати, може, тому й заговорив тихо й хрипко, аж зупинився серед кімнати брат і звело голову від іграшок дівча.

– Страшенно хочеться, – сказав він, – щоб ви тут жили мирно. Щоб якось порозумілися; знаєш – це таке мале, всі оці безконечні сварки! Я волів би, щоб ти повернувся жити до старих, бо вони й справді старі і повинні б потребувати, щоб коло них був хтось молодий та дужий.

У брата на обличчі з’явилася скошена, тонка усмішка.

– Тобі добре говорити, – мовив він, – бо тут не живеш. Не я сам пішов із дому, а мене з нього вижили. Дитина, клопоти, дитячі верески, розвішена в негоду по хаті білизна, дитячі простирадла і все таке! Що ти про це знаєш?

– Справді, – сказав він покірливо. – Я про це нічого не знаю. Я тільки кажу про те, чого мені б хотілося. Не зумів би научити жити ні тебе, ні батьків – я, здається, в цьому світі нічого не вмію. Коли тобі на роботу?

– Через дві години, – сказав брат. – Ти завжди приїжджаєш сюди такий добренький, такі крильця у тебе за плечима, такий ти миротворний. А чи не ти перший покинув батьківський дім?

Маленький чоловік засміявся. Ляснув себе долонею по коліні й засвітив веселими оченятами.

– Все правильно! – сказав. – Я часто думаю, про причини незлагод людських. І знаєш, до чого додумався? Вони неперехідні, ці незлагоди, бо кожен здебільшого думає тільки про себе. Може, і я думаю тільки про себе, бо приїжджаю до вас набратися живого духу. Кожен, здебільшого, своєю правдою живе, а інші до тієї правди пристосовуватися не хочуть. Незлагоди виникають тому, що не про любов люди печуться, а про задоволення і зручності.

– Хо-хо! – сказав брат, прибираючи зі столу. – Все це красиві й абстрактні слова. Мудрий той, хто дивиться на світ збоку, а коли той світ бере його за барки, мудрість перетворюється у зло.

– Я не хочу перетворювати свою мудрість у зло, – тихо промовив маленький чоловік.

– А ніхто не хоче, – сказав з тою-таки усмішечкою брат. – Це вже поза волею людською виходить. Кожній людині треба мати власне гніздо, щоб дотикатися до інших не болячками, а здоровою частиною єства. Кожна людина складає свій музей дрібниць і ділить його зі своїми рідними: дітьми та жінкою. Думаєш, оце мале, як виросте, палатиме сентиментам до мене? Воно прагнутиме завести власне гніздо, щоб упорядкувати в ньому власний музей дрібниць.

– Ти жорстокий, – тихо сказав маленький чоловік.