Читаем Роман юрби полностью

– Такі ви неоднакі з братом, хе-хе! – сказала вона – Один високий, а другий малий.

– Так виросли, – мовив маленький чоловік.

– Нє! – сказала, раптом зупинившись, Смердиха. – Дайте-но мені, хлопці, ще одну, а то жолудок буде боліть! У жизні ще не пила не до пари!..

Брат наливав у чарку, а стручок усередині повільно плавав, відштовхуючись од стінок. Маленький чоловік дивився на того стручка і відчував, що березень таки проник у кімнату, хоч зашторено було вікна і запалено світло. Було прохолодно й вогко і не зникала та ж таки музика з увертюри до “Тангейзера”. Оті сірі й темні потічки, що роз’їдали чорне. Здалося йому, що якась незрима сила підхопила дім, у якому вони сиділи, обійняла його й притисла догрудей. Маленький чоловік глибоко дихнув – бракувало і йому повітря.

– Славні ви хлопці! – проказала господиня, втираючись після другої чарки. – Ге, та ви й схожі один на одного! – вона засміялася. – Зовсім, скажу я вам, брати!


7


Вони вийшли з дому разом, Стах – на роботу, а маленький чоловік – до батьків. Небо низько висіло над землею, і Стах спустив до нього увінчану кепочкою голову:

– Цікаво, що там батько наворожив на сьогодні: дощ чи сніг? Він як дітвак із тією своєю погодою!

Маленький чоловік натомість почав розказувати про один веселий епізод зі студентського життя, коли на весну після молодого грому всі в гуртожитку ніби показилися й почали обливати одне одного водою.

– Наші предки, – сказав він братові, – колись вірили в очисну силу весняної води. Саме весняну воду вони називали живою, бо вона вбивала в людських душах зиму й приносила нове життя.

– Все ще миротвориш? – криво всміхнувся брат.

– З чого ти взяв?

– Заговорив алегоріями, – відповів Стах. – Думаєш, я дурний?

– Тобі це неприємно? – обережно спитав маленький чоловік.

– Я не з тих, хто любить копирсатись у власних ранах, – сказав брат і гордо звів голову.

І оця його гордість при виснаженому тілі, оте його сіре обличчя, облите світлом тьмавого дня, оцей гострий вогник у малих, серйозних очах – все це відгукнулось у серці маленького чоловіка знайомим болем: жалем, а може, й співчуттям Він подумав, що вони обоє – мати і брат, не так самолюбні, як горді, а може, те і друге. Може, їм бракує чогось простого і недвозначного, як дружній потиск руки. Він узяв брата за руку вище ліктя й сердечно її потис.

– Я радий, – сказав тепло, – що можу отак із тобою поговорити...

Брат блимнув на нього, ніби перевіряючи, чи не кпить він і чи не лукавить. Але маленький чоловік був щирий.

– Гаразд, – мовив він, – іди й вислуховуй скарги на мою невдячність, бо в мене попереду ще робочий день. Щось я втомлятися на роботі став.

Сказав це сухим, черствим голосом, але маленький чоловік лишився задоволений: його тепло таки дійшло до брата.

– Весна, – сказав він просто. – Організму бракує тепла і вітамінів. Чи, як казали в давнину: живої води.

– Бувай! – сказав Стах і, пришвидшивши крока, рушив між мерехтливі, як химерні очі, калюжі. Маленький чоловік стояв і незмигно дивився братові вслід. Начебто наповнював поглядом оту кащувату, високу, довгошию постать, що химерно помахувала руками і негарно заляпувала бризками праву штанину. Так було у Стаха з дитинства: в негоду він заляпував собі тільки праву штанину.

Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.

– Я забула сказати тобі ще про одне, – мовила вона хрипкуватим шепотом. – Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.

Маленький чоловік мовчки дивився на матір.

– Ви що, випивали там? – спитала вона, дивлячись із підозрою.

– По чарці, – просто сказав маленький чоловік. – Йому на роботу йти...

– Казала мені одна – він з нею робить – і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили... Нічого він про це тобі не казав?

– Ані слова! – мовив маленький чоловік. – Може, це просто бабські плітки?

– Але про нього ж не плещуть, що він краде, – гостро сказала мати. – Де горить, там і курить...

– Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди...

– А як він до матері почав ставитися? – так само гостро сказала вона. – Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі – під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!

– Все це маленькі пристрасті, – сказав він. – Перемелеться, і знову влагодиться...

– Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав...

– Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, – сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза