Роман юрби

Маленький чоловік вийшов покурити – стояла темна березнева ніч. Війнуло широким, свіжим подихом: примерзлим болотом і запахом кори. Здавалося, дерева попри негоду почали вже прокидатися із зимової сплячки. Посилали одне одному попереджувальні сигнали й тихо зітхали. Світлий попіл зарипів під ногами, його прихопив легенький морозець. Маленький чоловік жадібно ковтнув диму – він хвилювався. Невідь од чого – чи від неприємних розмов, які вислухав, чи від цього раптового подиху весни. На вулиці блимотіло два ліхтарі, і його потягло за хвіртку. Хруско ламався під підошвами льодок, і він не повернувся в обійстя навіть докуривши сигарету: щось його тут затримувало. Десь поодаль задзвонили відра: хтось ішов по воду, кроки чітко лунали у весняній тиші. Світліли вікна хат, од кожного на дорогу падала світла стяга, осяюючи приморожені легкими мережками калюжі, брудні, сірі кристали льоду поблискували.

– Це ти, дядю? – сказала братова, наближаючись із порожніми відрами. – Бачиш, які ви добрі. Чарку випити не забули, а от води принести, то мені поночі тягнись.

Вона була повна, круглолиця й усміхалася. Те, що казала, було, здається, жартом

– Здоров! – мовила вона – Дихаєш повітрячком?

– Давай сюди відра, – мирно сказав маленький чоловік.

– Ну що ж, допоможи, – братова передала йому відра – Вже наскаржилася баба на нас? – невістка засміялася глухо і ображено. – Дивна вона жінка!

– Ми всі у цьому світі дивні...

Ішов, подзвонюючи відрами, а братова важко ступала слідом

– Так наморилася сьогодні на роботі, – сказала вона – Тіла не чую.

– Спочивай! – мирно відказав він.

– Де там спочинеш? Хоч борщу на завтра наварю. То що тобі баба наплела?

– Про все добре й недобре.

– Про добре навряд, – мовила братова – Мабуть, розказувала, що Стах не купив їй ліків. А коли тих ліків в аптеці не було?

– Звісно, – сказав маленький чоловік, накладаючи відро на носика колонки, повернутої в бік Олексієвого городу.

– Сам знаєш, Стах не такий, що розірветься в роботі. Але коли вони хворіли, то й дрова рубав, і воду носив. Я такого-сякого накручу й занесу. Мені здається, що це вона спеціально...

– Як так, спеціально?

– Не хоче, щоб ми дитину до неї приводили.

Він натис на важеля: вода шумко полилась у відро. Звук був заголосний, щоб при цьому балакати, і братова терпляче перечекала, поки наповняться відра.

– Мені здається, що вони і з хати нас вижили, щоб дитина їм не заважала.

– А мені здається, що тут подіяв давній закон, – сказав маленький чоловік. – Дві жінки під одним дахом не вживаються.

– Чого б то я мала їй терпіти? – сказала братова.

Він схопив відра й потяг їх через вулицю. Братова важко ступала слідом Дорогою вона оповіла йому докладно ту ж таки історію, яку він слухав сьогодні не раз, але оповіла по-своєму брат і вона винуваті не були.

Він підніс відра під самий поріг.

– Може, зайдеш? – сказала братова

– Пізно, – мовив він. – Ще трохи подихаю свіжим повітрям і піду спати.

– Ми зі Стахом зараз на різних змінах, – сказала братова. – Майже не бачимося.

– Сильніше любитимете одне одного, – всміхнувся маленький чоловік.

– Що з тої любові, коли чоловік не на очах?

– Це правда, що він почав випивати?

Вона замнулася. Певне, не хотіла говорити.

– Теж мати тобі сказала?

– Та ж не він.

– Трохи й правда, – сказала знехотя невістка. – Але це тому, що ми на різних змінах.

– Зайду ще завтра, – припідняв капелюха – Хочу, щоб помирилися...

Але невістка на те не відповіла Стояла біля відер, важка й самотня, й дивилася кудись повз нього втомленим пригаслим поглядом.

Відійшов, голосно хрустячи жужелем, що покривав стежку. Знову дихнуло густим весняним подихом. Маленький чоловік глибоко засунув руки в кишені, бо відчув, що холод пробирається йому під пальто і хапає за плечі. Було йому самотньо й холодно на цій порожній дорозі, яка сторожко світить до неба всіма своїми майже заскленими очима. Зійшов донизу, де не було ліхтарів і де німо розмовляли між собою дерева Дивно й просторо стало йому на душі і здалося, що ось-ось має надійти мент, якого вже давно очікує. Можливо, заради нього й приїхав сюди, адже мав, окрім цих, що навалилися на нього, ще й свої, не менш терпкі й нерозрішені пристрасті.

Але він про те не думав, він чекав. Сподівався якогось віщого голосу чи шепоту, а може, звичайного струсу, адже так воно буває завжди в місяці березні. Тоді прокидається жива вода, жива земля і живе небо. Тоді всі дерева раптом розплющуюють очка бруньок, напружуються і також чекають. Тоді й люди відчувають звільнення й перше тепло. Може, це хвиля вітрова, а може, вічний князь тьми зганяє з неба хмари, як зганяє з чола зморшки людина, думаючи про сокровенне. Тоді зорі стають удвоє більші й удвоє виростає місяць. І все раптом завмирає у щасливому передчутті. Оживає в землі коріння дерев та кущів і починають гнати по сухих капілярах перші, несміливі потічки соку – вимиватимуть із стовбурів трутизну і смертне наїття. Тоді місяць шепоче щось землі й вони без тлумачів чудово починають розуміти одне одного.