Роман юрби

– Батькові про ті випивки не кажи! – мовила вона йому в спину. – Я тут хочу до сусідки скочити.

Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.

– Це чий кіт? – гукнув він матері з сіней.

Мати вже була біля хвіртки.

– Прибився! – відказала голосно. – Коли б не взяли, задубів би на морозі...

Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.

– Сідай тут коло мене, – сказав він.

– Не хочу тобі заважати.

– Ти мені не завадиш. Мати пішла?

– Десь до сусідки.

– Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?

– Нікому, – засміявся маленький чоловік. – По-моєму, це навіть здорово!

– А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!

– А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, – сказав маленький чоловік.

– Аякже, – батько округлив очі. – Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда – день ясний, чорна – день похмурий чи дощ, а ряба – то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?

– Ніколи не жив у селі, – сказав маленький чоловік. – Як і ти...

– Це недобре, – сказав батько. – Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою – коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття – це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.

– Як на мене, потрібне й цікаве діло, – сказав маленький чоловік.

– Це ти матері скажи, – підморгнув батько. – Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.

– Гаразд, – усміхнувся маленький чоловік. – Але який з мене авторитет?

– Не кажи! – мовив гаряче батько. – Вона тебе любить. А любить, то й послухається.

Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.

– Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?

– Та навпаки! – озвався батько. – Страшенно люблю, коли ти граєш.

– Дякую, – сказав він.

У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна – березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча – він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге – в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна – дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до “Тангейзера”, бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, – чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі – все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!