Читаем Роман юрби полностью

Він грав увертюру до “Тангейзера”. Чорну музику, яку роз’їдають світлі потоки живої води. Він грав твір про живу воду, яку має розбудити перший весняний грім. Вічний пастух світу цього виганяв небесну череду, і вона йшла через небо, спрагла й голодна. Мала конче з’єднатись із землею, випити її сік і створити натомість біле, шумке молоко.


8


Він скінчив грати. У хаті було зовсім темно. Вже прийшла мати й тихо перемовлялася з батьком. Почувши, що він не грає, зайшла в кімнату.

– Чого ти поночі? – спитала, клацаючи вмикачем Світло так раптово розлилося по кімнаті, що він примружився.

– Вечеряти будеш? – спитала мати.

– Та мабуть, – відповів маленький чоловік.

– Батькові не терпиться з тобою випити, – безапеляційно сказала вона – Не полінувався навіть збігати в магазин.

– Коли я грав? – навіщось спитав маленький чоловік.

– Ні, коли ти у Стаха був. У нього нечасто трапляється до того нагода. Це й синок старший у нього пішов.

– Такий питець, як батько! – сказав маленький чоловік. – Що значить принагідна чарка?

– Все з чарки починається, – мовила мати. – Візьми його сеструню, твою тітку Ніну. Знаєш, що вона вже п’яниця?

– Не може бути! – сказав маленький чоловік.

– А так воно є. Теж із чарки все починалося. Коли б на мене, то я ще вдесятеро збільшила б ціну на горілку.

– А я купив не горілку, а вино, – сказав, заходячи, батько: в руці в нього й справді була пляшка чудового марочного вина. – Це таке, що й тобі не гріх випити.

Мати промовчала й, підтисши губи, пішла готувати вечерю.

– Бач, як підколює! – підморгнув маленькому чоловіку батько. – П’яницю з мене робить. А я – сам знаєш! Про сестру ж, а твою тітку, вона правду сказала, – зітхнув він. – Вийшла на пенсію, і її лихий попутав. І знаєш після чого? Зробили їй переливання крові, а той, що кров здавав, певне, алкоголіком був. Ну, її й потягло...

– Чудеса! – сказав маленький чоловік.

– Сумні чудеса, – мовив батько.

Поставив пляшку і пошкандибав до дверей. Мати була в сінях, де стояла газова плита, але він прислухався і тільки тоді заговорив:

– Слухай, – сказав пошепки, – не чув? Кажуть, Стась випиває. Інколи зовсім п’яний являється. Тільки не кажи про це матері, сам знаєш, яка вона в нас... Вона того Стася страх як любить. Розтривожиться, розхвилюється, а може, воно і брехня. Людям попадися на язика..

В глибині рипнули двері, батько поклав пальця на вуста.

– Гарно ти грав, – сказав голосно. – Тільки сумно чогось.

– Погода така, – відповів маленький чоловік.

– Погода на настрій вплива, – мовив батько. – Більше того, навіть відчуття поганої погоди впливає на настрій. Я це по твоїй матері бачу, – він хитро засміявся й позирнув у бік жінки, яка входила з каструлею і з металевою підставкою.

– Це в нього називається гумор, – сказала добродушно мати. – Про що не заговорить, на погоду зверне. А розказував тобі браток, що його жіночка сказала, коли він мені нагрубив?

– Еге, еге, послухай, – підхопив батько уже без гумору. – Це таке матері сказати, яка душу їм, можна сказати, віддала.

– Вона сказала, що з мене вийшла б добра поміщиця. Ні, ти чув таке?

– Як так, поміщиця? – не зрозумів маленький чоловік.

– Бо я, бач, попросила твого братика принести мені, хворій, ліки! Бо я, мовляв, поганяла ним, як кріпаком. Бо він, бач, мені води приніс і дров два рази врубав і вже хотів, щоб я йому за це в ноги кланялась. А я кланятися не вмію.

– Теж мені робота, – сказав батько, – нарубати дров і води принести. У мене тоді температура була, то мати й не пускала

– Рвався сам до тих дров і води, – мовила мати, – а як його пустити, коли температура була така! Перележали б і в холоді пару днів, а тої жебраної допомоги нам не тра.

Батько накручував коркотяг і на це материне слово урочисто бахнув корком. Понюхав напій і заусміхався.

– Кров землі, – сказав. – Недаремно колись це вино кров’ю господньою вважали. Сідай, стара, пригостимося.

Мати принесла чарки. Поставила зі стукотом і присіла до столу.

– Я вам трохи грошей привіз, – сказав ніяково маленький чоловік і поліз до кишені.

Він поклав банкноти на стіл, і мати скосила на них око.

– Ти завжди був добрий, – сказала вона. – Тільки я не хочу тебе грабувати.

– Це дрібниця, – відповів маленький чоловік і почервонів.

Вони випили по чарці й почали їсти. Дивилися кожне в тарілку й мовчали: пауза вийшла задовга й незручна.

– Що там сьогодні по телевізору? – спитала мати.

– Та чортзна-що, – відказав батько. – Коли буде про погоду, вмикнемо...


9


Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза