Роман юрби

– Хе-хе, – тихо засміялася дівчинка. – Але я ж не принцеса!

– Хто тобі сказав, що ти не принцеса?

– Хіба живуть принцеси в такій хаті? – спитала Віра

– А Попелюшка?

– Попелюшка не була принцеса, – сказала Віра. – Просто вона вийшла заміж за принца.

– Значить, і вона стала принцесою, – сказав переконано маленький чоловік. – Ти теж так можеш, тільки треба дуже захотіти.

– Як так – захотіти? – спитала Віра.

– Заплющ очі, – сказав маленький чоловік. – Міцніше. Відчуваєш, ти стаєш принцесою?

– Мені легше, коли я не заплющую очей. А так до мене ніч приходить, і я боюся...

Надворі тонко плелася сіра павутина. Далечінь повилася вогким серпанком, що покривав дерева блідим смерком, і вони від того тремтіли. Навіть крізь шибку прочувалася вогка змерзлість і дух березня, що широкою хвилею впливав йому в душу. Маленький чоловік не знав, чи переймається його казкою дитина, котра стоїть побіч, але він сам казкою переймався. Тією чи тією, бо здалося йому, що у глибині цього холодцюватого світла народжується вогнистий кінь. Скоро цей кінь промчить по небі, розбиваючи хмари золотими копитами, і заірже, наче в золоті труби заграє. Тоді піде по цілому світові луна і все омолодіє: помре бліда мряка і сніги розтечуться зеленою водою. Тоді кожен із сущих відчує у собі ці обопільні смерть і народження – смерть темного і народження зеленого. “Зелений світе, – хотілося прошепотіти йому в цю насурмлену і скрижанілу даль. – Прийди ти вже нарешті!”

– Дядю, дядю! – торкала йога Віра. – Ти що, забув про казку?

– Не забув, дівчинко, – сказав він тепло. – Сама підеш визволяти принца чи хай він до тебе прийде?

Дівчинка на хвилю задумалась.

– Хай до мене прийде, – сказала вона.

– Тоді дивися на дорогу. Пильно дивися. Хто перший на ній з’явиться, той і стане принцом.

Вони стояли й дивилися. І справді, в глибині з’явилася постать. Висока, кащувата – ішла, ніби чорногуз, і похитувалась. Покивувала головою – в руці в неї матилялася авоська.

– Еге-ге! – засміялася раптом Віра – Та то ж тато!

6

Вони випили по чарці. Горілка була з перцем, і червоний стручок яскраво світився у жовтуватій рідині.

– Шкода, що на роботу, – мовив брат, – а то ми усю пляшку роздавили б!

– Я неохочий до цього зілля, – тихо відказав маленький чоловік, од випитого у нього заграли на щоках землисті плями.

– А я, часом, люблю: коли тоскно стає або коли дуже сердитий.

– Ідеш на роботу – мале саме лишається?

– Платимо хазяйці, щоб дивилася ці півтори години. Далеко у нас робота.

– Простіше було б завести до старих, – сказав маленький чоловік.

– Про це давай не говорити, – відповів Стах. – Я своїх дітей нікому накидувати не збираюсь.

Брат нарізав тоненькими смужками сирки і кидав ті смужки до рота.

– У мене капусняк є, може, хочеш?

– Ні, – сказав маленький чоловік. – Я пообідав удома. Дивна річ у мене з цим ділом, – він хитнув на пляшку. – Вип’ю чарку і такий мене сум бере!

– А тобі чого сумувати? В тебе ж усе гаразд!

– Звісно, гаразд, – сказав маленький чоловік. – Але сум – це все одно, що музика в душі. Промиває й очищує.

– То на здоров’я! – сказав брат, наливаючи другу чарку.

– Я більше не питиму, – мовив маленький чоловік. – У мене й зараз сльози на очі навертаються.

– Такий ти сентиментальний?

– Може, й сентиментальний. Хочеться, щоб у вас тут добре було. Тоді й мені буде добре...

– Чудний ти, – сказав брат, заковтуючи другу чарку.

– Може, й чудний, – відповів сумовито маленький чоловік. – Бо в мене є своє прокляття. Ти от безверхим себе назвав, а я марнотравний, блудний. Щоразу тягне мене сюди, в рідне місце, а от жити тут не можу. Це в мене доля така: відчувати тугу за рідним домом, а рідного дому не мати.

– Мені б твої проблеми, – сказав гостро брат.

– А мені б твої, – сумно обізвався маленький чоловік. – Дивно в нас виходить, чи не так?

– Мені темно, – сказала Віра, яка все ще вовтузилася біля іграшок.

Стах увімкнув електрику і зашторив вікна.

– День, а начебто в ямі, – сказав він.

– Пора така, – відповів маленький чоловік. – Скоро все зміниться.

За дверима щось затупало і брязкнуло клямкою.

– Заходьте! – гукнув брат.

Через поріг переступила огрядна постать господині. Стала й дивилася на пляшку, в якій ясно палала перчина,

– Коли вам треба керогаз, то я не гаситиму, – сказала вона.

– Це в нас газ закінчився, – пояснив брат.

Відвисла губа Смердихи смикнулась, але, здається, вона не всміхалася. Нерушно дивилася на пляшку і наче чогось сподівалась.

– Випийте з нами, тітко, – здогадався брат.

Господиня перемнулася з ноги на ногу, хитнула головою, ніби відмовляючись, і рішуче ступнула до столу. Великі, потріскані од роботи пальці звично обхопили чарку.

– За ваше здоровлячко, і хай вам буде в жизні все на удачу! – урочисто сказала вона і хвацько перекинула чарку до рота.

Брат простягнув їй бутерброда з сиром.

– Хе, зараза, припекла! – задоволено сказала вона – То як із керогазом?

– Щось і мені не хочеться того капусняку. Гасіть! – сказав брат.

Господиня повільно побрела до виходу. На порозі озирнулася й пильно подивилася на маленького чоловіка; обличчя його й досі було в землистих плямах.