Роман юрби

– Які там гроші? – аж почервонів Микола. – Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили – раз, парове – два, а перекривали, коли твоя мати померла...

– Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, – несміливо озвалася Катря.

– Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли... А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші – в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

– Та ж каже: заскучав, – мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

– А ти й повірила, – захихотів Микола. – Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся...

– Він же в городі, – сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. – Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

– Пальцями? – розчепірив пухку п’ятірню Микола – Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

– На! – тицьнув порожню тарілку. – Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить...

– А може, він десь там по тюрмах шлявся, – несміливо озвалася Катря. – Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його...

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

– Моя це хата, а не його! – рявкнув він. – А його та квартира, що під носа мені тиче... Я на нього в міліцію заявлю!

– Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться... Скільки кімнат у тій його кватирі?

– Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок... Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

– Самогон ти вже не будеш гнать, – твердо сказала Катерина – Забув, що лікар сказав?

– Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

– Та лежи собі на здоров’я...

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка,

як решето, – затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч... Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

– Иди-но сюди! – гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

– Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

– Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

– Заковириста це штука, – сказав. – Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

– Чорт! – сказав. – Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

– Крути, – спокійно озвалася Катря. – На те ти в мене і хазяїн...

8