Роман юрби

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, – щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

– Ніна? – спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

– Атож, Іване, – сказала вона баском. – Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

– І ти тут, Варочко? – сказав він полегшено. – Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

– Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, – добродушно сказала Варка. – Чи так уже ми позмінювались?

– Ясне діло, що він загордів, – сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, – голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської – ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

– Не впізнаєш? – спитав голос Поліни Войцехівської.

– Пізнаю, Поліночко, – сказав він, ковтаючи гостру спазму. – Хіба можна тебе не впізнати?

– А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! – сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

– Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, – в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту...

– Жасмин – хорошенький цвіточок, він пахне харашо! – іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

– Ти як був язикатий, такий і залишився, – сказала вона добродушно. – А жасмину нашого вже давно нема!

– І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? – смутно спитав Іван.

– Хіба позаочі! – в тон йому відказала Жасминова Пані.

– Я вчора тут цілий день блукав, – сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. – І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

– Бо погано впізнаєш здаля, – сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

– Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, – мовив Іван.

– А може, я тут зовсім недавно живу? – сказала та, що була, ніби столітній дуб. – Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

– Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? – м’яко сказав Іван.

– Бач, упізнав, – Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

– Дивно, – сказав він, присідаючи біля стареньких – Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

– Хлопців нема, Іване, – сказала смутно Жасминова Пані. – Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає...

– Сашко Кравчук? – перепитав Іван.

– Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, – сказала Клава. – Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

– Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, – сердешно сказав Іван. – Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

– Чула? – спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. – Це або якийсь бандюга, або малахольний.

– Чого це він малахольний? – спокійно спитала Катерина – Говорив розумно. Певне, з грамотних...

– Знаю я цих грамотних, – сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

– Може б, ми подивилися на ту кватирю, – сказала Катря. – Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

– Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

– І гроші він обіцяв.