Роман юрби

Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.

– Не вимагаю у вас відповіді негайно, – сказав Іван, зводячись. – Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, – він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. – Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..

– Але ж це мій дім, чоловіче! – фальцетом вигукнув Микола.

– Звісно, ваш, – сказав тихо Іван. – Я, як бачите, вас із нього не виганяю...

Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима. Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; “Буйний чи тихий? А що коли буйний?”

5