Роман юрби

Цей двір був так густо зарослий деревами і диким зіллям, що здавалося, тут інакша земля, а може, й свій мікроклімат. Бур’ян пер із землі з навальною, всепоглинливою силою, він покривав невеличкого городця, парканчик був заплетений хмелем, а сама хата – диким виноградом. Двір затарасований старими колодами, дошками і найрізноманітнішими залізяками: залізячки й скручені шматки дроту висіли навіть на гіллях дерев, як дивні, іржаві плоди. Стежка заросла пишною, торочкастою кропивою, яка готувалася висипати в цю привільну землю ще кільканадцять мільйонів насінин. У городі відвойовано від зілля кілька грядок: одна з цибулею, а друга з огірками, але й на них грізно наступала кропива й мокрець. Межа з сусідським городом заросла непрохідними заростями бульби; зілля підступало під саме подвір’я, наче готувалося стрибнути й на цей, міцно втрамбований і майже заставлений іржавим залізом п’ятачок. І тільки під самою стіною стояв позеленілий від часу стіл, а біля нього кілька напіврозвалених ослінців. Біля того столу завмер чоловічок з палицею в зелених штанях і в зеленій брезентовій куртці, на голові якого неохайно був покладений помнутий зелений капелюх. Той чоловічок був старий, та все ще нагадував хлопчака – Іван упізнав того хлопчака відразу, бо то був той самий Сашко, тільки обличчя його перетворилось у зморщену картопельку. Іван не міг стриматися й заплакав, бо цей зелений чоловік – єдиний, кого він пізнав відразу й безпохибно; здається, він вийшов із цієї надмір озелененої землі, з тих її пластів, які колись топтав тут і Йван, із того світу, до якого рвався він так щиродушно. Чоловік дивився на гостя підозріливо, бо, здається, не пізнав його, бо хто зна, що за люди шляються навколо, а може, ті, які хочуть украсти його залізо на металолом? Зрештою, як пояснити й той дивний, недоречний плач, коли цей прибулець таки знамірився викрасти його металолом?

– Сашку! – сказав Іван, обтираючи обома руками очі. – Чи ж ти мене хоч пізнав?

Сашко вдивився в прибульця уважніше – отой дивний постарілий хлопчак, з яким був колись вуличним друзякою, – але його обличчя не пом’якшилося й не зворушилось.

– Сашку, – сказав, підходячи ближче, Іван. – Це ж я, Іван Пустовойтенко...

Тоді він побачив, що у втомлених сивих очах зеленого чоловічка щось збудилось, якась іскра, а може, й вогник; щось там зануртувало й відроджувалося; можливо, він згадував, бо ім’я та прізвище були йому знайомі, але цей чоловік, що тільки-но плакав так нерозважно, й зовсім ні. Хотів поєднати в голові те, що зв’язувалось у нього з цим прізвищем, і те, що бачив зараз, – обличчя забуте й чуже; може, це йому в якійсь мірі вдалося, лице його раптом розтерпло й пом’якшало, а вуста відслонили жовті, розхитані зуби.

– Ти шо, з неба впав? – спитав Сашко.

Тоді здалося Іванові, що в ногах у нього заворушилася трава і що звідусіль до нього потяглися гілки і листя, що все навколо зашелестіло й зашепотіло, що він сам засівається зіллям, як усе в цьому обійсті, що час не такий уже всевладний і беручкий, – давно намагався себе тим тішити. Ще звідтоді, коли зважився на цю мандрівку в п’ять років, серце в нього раптом задзвеніло, як мідяне, ніби хтось підвісив замість серця дзвінка, і той печально йому зателенькав.

– З усієї вулиці з наших хлопців нас тільки двоє й лишилося, Сашку, – сказав тихо.

– Сідай, – мовив Сашко, підсовуючи до нього розхитаного стільця.

Стілець, як і стіл, був покритий зеленкуватою цвіллю.

– А я тут, – всміхнувся він, – живу собі сам!

Опустив голову на груди й замислився.

– А де твоя жінка, Сашку? – тихо спитав Іван.

– На цвинтарі, де, – спокійно озвався Сашко. – Хіба не знаєш?

– А діти? В тебе ж було двоє дітей.

– Хіба я знаю, – сказав Сашко, – може, й були.

– А мене ти хоч пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – байдуже озвався Сашко. – Чого б це тебе не пам’ятав?..

– І те як ми разом горобців дерли?

– Я все пам’ятаю, Іване, – сказав Сашко. – Може, ти мені й чарку приніс?

– Ти п’єш іще чарку?

– Коли хто вгостить, п’ю. А нє, то на своє зілля дивлюся. Кропива в мене виросла гарна..

Іван поставив на стола пляшку.

– А закуски ти не приніс? – спитав Сашко. – В мене нічого нема.

– Огірки й цибуля ж твої?

– Нє, невістка посіяла. Вона в місті живе. Там у неї, крім Кольки, ще двоє пацанів.

Колька, здається, був Сашковим старшим сином. Іван устав і пішов на грядку. Вирвав кілька огірків і цибулин.

– Це ти даремно зробив, – спокійно сказав Сашко. – Сваритися вона буде, скаже, що я злодій і краду її огірки й цибулю.

– До мене її пришлеш, – сказав Іван. – Склянки в тебе є?

– Є, але немиті, – мовив зелений чоловічок – П’яниці мені їх тут через день залишають.

Іван помив піском склянки, бо теж були покриті зеленою цвіллю, а заодно огірки й цибулю.

– А хліб у тебе є?

– Хліб є, – сказав зелений чоловічок. – Черствий.

Він звівся і, налягаючи на палицю, подибав у сіни.