Роман юрби

Дивна тиша покривала цей двір. Здавалося, всі звуки, що існували навдокіл, розчинялися й пропадали в буйному царстві зела. Здавалося, від того й оглухнути недовго, бо тільки й чути: шелест і шерех, ніби пісок сиплеться. Начебто десь поруч є піщана гора, і пісок поступово засипає це обійстя, покриваючи його й хоронячи. А може, це шумить так од річки вода, і натікає невидно вона й сюди, і вони сидять, ніби водяники на дні невидимого, але безмежного моря. Кожне зело тут дише; кожне зело тут дивиться – густий підводний ліс водоростей; кожне зело тут просяклося настороженою увагою й зорить на прибульця з іншого світу десь так, як дивився перед цим на нього зелений чоловічок. А ось і він, маленький і тихий, в усьому зеленому, з чорним півбуханцем у чорній руці і з покритим зеленою цвіллю ножем у руці другій. Спинився на вступі до хати, а радше нори, бо двері завиті диким виноградом, і став,

ніби пічкурець біля своєї печери: за спиною в нього глухою завісою запнулася цілковита тьма. Втягнув у себе з прихлипом повітря, й очі його несподівано закліпали, наче і йому захотілося заплакати тут, на дні оцього безмежного зеленого моря.

– А скільки це ми не бачилися, Іване? – спитав він. – По-моєму, ти й жив десь не в Житомирі?

– Ходи до мене, Сашку, – м’яко сказав Іван. – Ходи, чарку вип’ємо.

– Хе-хе, – мовив Сашко. – Не часто в мене гості бувають... То це ти той Іван Пустовойтенко, з яким ми разом у школу ходили?

– Той, Сашку, той...

– Хе-хе, – засміявся тихо Сашко, сідаючи на покритого цвіллю розхитаного стільця. – А я тебе не впізнаю...

– А ти придивися.

Сашко взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і почав не пити, а смоктати з неї з присьорбом.

– Ну, а тепер, – сказав Іван, коли той випив, – придивися до мене. Не можеш мене не пізнати!..

– Зараз заїм, – спокійно мовив Сашко й почав повільно ясувати огірка з хлібом.

– Заросло все тут у тебе, Сашку, – смутно сказав Іван.

– Гарне в мене зілля, – всміхнувся мрійливо Сашко. – Он полину тепера ніде не знайдеш, а в мене є. І чистотіл є, я ним свій лишай лікую.

– Хворієш?

– Та нє, здоровий я. Оце тільки й мучить мене, що лишай отой. Але помажу чистотілом і сходить. Налий-но іще...

Знову взяв склянку, на чверть наповнену горілкою, і висмоктав її з присьорбом.

– Сашку! – тихенько й печально сказав Іван. – Все ще мене не пізнаєш?

– Бачиш, – сказав хитро Сашко, вже трохи і язиком не провертаючи. – Коли б отак, сказати, з поваги за те, що приніс мені чарку, то я тебе пізнав, а коли по-правді... Іван Пустовойтенко, кажеш?

– Еге ж! Пригадай. Той, що з тобою разом у школу ходив...

– Того я знаю, – сказав Сашко. – Ти вже мені вибач. Не хворий я, а старий...

– І все на світі забув?

– Хе-хе, – засміявся соромливо Сашко. – А може, й не забув. Бо те, що було, те було. Може, це я тільки теперішнє забув. Хе-хе! – закрутив він п’яно головою. – Хіба я щось проти тебе кажу? Може, ти й справді Іван, я ж нічо... Нє, те, що було, добре пам’ятаю...

Він раптом подивився на Івана тверезими, а може, й мудрими очима, в яких на споді й досі горіла мала хитринка, а з нею щось запитальне й тривожне.

– Ти в тій школі більше за мене вчився, – сказав розважливо. Через це тобі більше й знать... Про що це я? Я кажу, що, може, ти й справді той Іван Пустовойтенко, якого я не забув. Але сиджу тут сам, Іване, й часто міркую. Дивлюся: зелене все таке й пишне, ні в кого такого нема. Часом, Іване, невістка прийде, сварить мене і ото грядки порає... Я на неї не серджусь, а сиджу собі й міркую. І знаєш, до чого я доміркувався, Іване?

– Скажеш! – серйозно мовив Іван.

– Авжеж, скажу. Бо міркую часом я про те, братця, що, здається, раніш нічого й не було. Ні тебе, ні мене, ні жінки моєї, про яку ти питав...

– Отямся, Сашку! – вигукнув Іван.

– Дай мені ще чарку, розкажу ще й більше, – прискалив око Сашко.

Він утретє випив, власне, висмоктав з присьорбом, тоді подивився на Івана зовсім хитро:

– Не сердься на мене, братця! – сказав. – Але їй-бо, нічогісінько не було!

12

Після оформлення всіх формальностей, саме тоді, коли машина з Миколиними пожитками рушила по вулиці вгору, Іван Пустовойтенко звалив на плече скрученого м’яким дротом матраца, узяв у руку добряче потертого в довгій, на п’ять років, дорозі чемодана і вибрався з квартири, де прожив кілька місяців. Він замкнув вхідні двері й чекав зі своїми пожитками Миколу на вулиці. Тут він допоміг Миколі розгрузити вантажівку з пожитками і на тій-такі машині, заплативши шоферу доїхав до свого нового осілля – того місця, куди так уперто й довго добивався. Тут він застав Катрю, яка дозбирувала манатки, він допоміг Катрі поскидати їх на вантажівку, галантно підтримав жінку під лікоть, коли вона залазила в кабіну, й досить щиросердно помахав рукою вслід, хоч Катерина на його махання не зважила.