Читаем Роман юрби полностью

– Але ні, – захвилювався раптом Сашко. – Побачить у мене невістка ці огірки, скаже, що я з її грядки рвав.

– Ти на мене пошлися, – сказав Іван. – Я прийду і обороню тебе.

– Хе-хе, – сказав Сашко. – Так уже й оборониш...

Він махнув головою, все-таки сумніваючись, що Іван оборонить його від невістки, і подибав, не прощаючись, із двору, а вони сиділи мовчки й дивилися йому вслід, ніби виходив він у потойбіччя. Всі подумали про це водночас, і всім шістьом раптом здалося, що навколо надто гостро пахне зіллям, і всі шестеро подумали: зілля кличе Сашка Кравчука, оте буйне й соковите зілля, яке завжди має над людиною владу. “Зілля, – подумав Іван, – це завжди посланець землі”.

– Ну що, дівчата, – сказав він уголос – Лишився я між вас один парубок.

– Егеж! – вигукнула весело Клава. – І мусиш вибрати когось із нас собі в жінки.

– А що, в жодної із вас нема чоловіка? – так само голосно сказав він.

– В усіх, окрім Клари та Ніни, – сказала, блиснувши зубами, Клава. – Ми ворони – красні жони!..


14


Старі приятельки (окрім Варвари, котра мала хвору ногу) прибрали зі столу, помили посуд і забрали його з собою, залишивши бозна з яких побуджень на столі білу скатертину, бо Іван сидів за столом, обпершись об неї ліктями, й незмигно дивився, як вони клопочуться. І от пішли, шумливо з ним попрощавшись: попереду рушила широка, як столітній дуб, Клава, за нею ступала тихенька Ніна в хустці, зав’язаній, як в індійського раджі. Третьою важко налягала на палицю і з натугою пересувала хвору ногу Варвара, а вже за ними Поліна Войцехівська у вовняному платті, яке вона встигла сплести, доки залагоджувалися формальності з обміном у Миколи й Івана, і Жасминова Пані, яка тільки тепер знову одягла на очі темні окуляри й бачила світ м’яко задимленим

Іван все ще сидів за столом, спираючись ліктями на сліпучо-білу скатірку, і дивився на них затуманеними з хмелю очима. Вони виходили з хвіртки одна за одною, наостанок поверталися й махали йому. Відтак зникали, а він прощався з кожною легким помахом голови. Останньою повернулася до нього Жасминова Пані, й він звів легенько руку, прощаючись і з нею.

Нарешті в дворі стало тихо, і він відчув радість не радість, збудження не збудження, а якесь особливе знесення. Ні, це була таки радість, пасивна, світла, тепла радість, яку випромінювали сонячні латки, що їх нашило сонце на сніжно-білій скатертині. Вони танцювали перед очима, і він подумав: коли заплющити очі, щось у цьому дворі станеться. Поступово двір наповнювався сріблистим етером; можливо, це був дим, що слався від цигарки, яку він, сидячи за столом, курив. У тому димі почали проступати дерева, яких уже на цьому світі не було. Гілля їхнє вгиналося від плодів, які сяяли в цьому світлі, як золоті. Кожна гілка підтримувалася підпіркою, а стежкою просто сюди йшла дівчина в білому платті. В неї ясніло завите дрібушками волосся, а очі сині, як небо весною.

– Я хочу, мамо, познайомити тебе зі своєю нареченою, – сказав він. – Її звуть Надія.

– Сідайте, будемо пити чай, – лагідно сказала мати.

Задзвеніли ложечки об тонке скло склянок; самовар блищав начищеною міддю, і окріп, коли було повернуто краника з круглою ручкою, тік на цукор, напіврозчинений у заварці. Він побачив чайника з чудової старовинної порцеляни, на якому був намальований китаєць, і китаєць той ловив рибу, сидячи в напівпрозорому човні. Іван узяв склянку в срібній підставці й поставив її перед Надією; мати нарізала кекса, якою була велика майстриня пекти, а батько сидів у білій вишиванці й переглядав газету, яка голосно шаруділа. Відірвався від газети й подивився через пенсне на Надію.

– Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, – добродушно сказав він. – Якого варення вам покласти?..

Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.

– Сьогодні чудовий день, – сказала вона – Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.

– Покладу вам аґрусового варення, – чемно сказав Надії батько. – Як ви сказали, ваше прізвище?

Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.

– Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, – радісно й трохи здивовано сказала мати.

– Це домашній кекс, – сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.

Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.

– Добре знаю вашого тата, – сказав батько. – Ми колись разом із ним учились у гімназії.

– Родичка ви нам по моїй лінії, – трохи гордо сказала мати...

Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло – це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.

– А зараз, – мовив голосно Іван, – я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти... Щось веселе й сумне, як цей день...

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза