Роман юрби

Після того увійшов у дім, утягши в нього перев’язаного м’яким дротом матраца і свого потертого чемодана. Поставив чемодана посеред вітальні, запалив колонку, щоб нагріти води для ванни, а потому заліз у м’яке літепло – колись тут була його кімната, і це звідси соняшними ранками вислизував він надвір, щоб податися з вудочкою на річку, не турбуючи матері.

Він лежав у ванній і курив; крізь той дим привиділися йому так само димисті світанки, коли ріка парує, а роса грає, ніби коштовне каміння, повітря тоді свіже й густе, а коли набираєш його повні груди, відчуваєш щось таке, як щастя. Світ тоді раптом одмінюється, стає до болю рідний і дорогий; тоді звуки гучать чітко і злагоджено, а півні співають хвалу сонцю, бо й самі вони діти сонця зі своїми кривавими гребенями і кривавим співом.

Знав, що повернув собі можливість таких ранків, бо, може, тепер все не сприйматиме так гостро. Отож лежав у літеплі, розпластавши руки й ноги і дививсь у туман, створений димом випаленої і вже виплюнутої сигарети, думав про завтрашній ранок, який йому конче хотілося відчути саме так, бо тільки тоді зможе сказати: “Я, мамо, повернувся! Я виконав твого заповіта, хоч витратив на те всю силу, яку мав!” Він скаже блідій, розмитій постаті, яка й досі приходить у його сни: “Не знаю, мамо, як житиму і що залишилося з тої сили, яку мав”. Він прошепоче їй, пильно вдивляючись у туман, що поступово його огортатиме: “Але зробив усе, що міг!”

– Все повертається на круги свої! – сказав він голосно і засміявся, бо згадав червону й набурмосену фізіономію Миколи, коли той пер на собі коробку з телевізором.

Тоді подумав, що перестав бути слимаком, який скрізь волочить із собою власну хату, він передав ту достойність Миколі, знав-бо, що квартира, якою він його наділив, навіки приросте йому до горба. Носитиме її на собі з жінкою і з усіма потрухами, з усіма тими цяцьками, на які гордо позиратиме, бо він їх таки здобув; можливо, йому доведеться роздутися ще більше, і це тоді, коли квартира впливе йому в нутро. Отакий він і залишиться: чоловік-коробка, чоловік-квартира, чоловік-телевізор і всі інші красоти побуту – все те поступово іржавітиме й старітиме в ньому. Тут, у оселі, де Іван лежить у чужій ванній і вбирає в тіло м’яке тепло, Микола ще мав щось невиразно своє, але те невиразно своє залишилося в порожньому кузові вантажівки, яка перевозила його монатки. Те Миколине “невиразно своє” вимете ввечері шофер з машини, і воно піде собі за вітром, як пух.

“Ні, – подумав Іван, – різко сідаючи у ванні, аж вода потекла йому з пліч дзюрком – Я не повинен ні про кого погано думати, адже я знайшов собі гавань!”

13

Вони засіли за столом, щедро прикрашеним закусками, які приготували всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок, і пляшками з вином та горілкою найвищих ґатунків, – усе те він купив на решту грошей, що в нього залишились. Тепер він уже був голий, як бубон, і прибутку мав тільки пенсію, але це його турбувало найменше, хоч пенсія мала надійти через півмісяця. Але він задоволено витратив усе до копійочки і мав від того таке відчуття, як той, хто скидає навесні важкого кожуха.

Сидів на чолі столу, довгого старого столу, який належав колись його матері, за ним вони збиралися на вечірні чаювання, навіть відчув аромат сутінків, перемішаних із запахами по-справжньому вміло завареного чаю; посеред білосніжної скатертини вилискував міддю самовар, мати неквапно розрізала цитрину і кекс з родзинками, пекти який вона була велика майстриня. Потім за цим столом довгі роки сидів Микола, наїдався тут по зав’язку і важко йому було з-за нього вилізти. Зараз стіл був висунутий на середину подвір’я, з лівої руки від Івана сиділа худенька Ніна в хустині, зав’язаній, як у індійського раджі; посередині вмостилася, зі стогоном випроставши зав’язану бинтами ногу Варвара, а Поліна Войцехівська, в якої він досі впізнавав самий тільки голос, примостилася біля неї. Другий бік столу заповнили могутніми тілесами Жасминова Пані, яка згиналася, щоб сісти, з такою натугою, з якою розгинала хвору ногу Тамара, а біля неї, як пень столітнього дуба, незворушно темніла її сестра Клава, задля оказії вона вдягла темну сукню, яка так-сяк збирала в свою форму її роздольне тіло. Навпроти Івана, також на торці, виструнчився, наче слухняний хлопчик, Сашко Кравчук, якого він притяг сюди майже силоміць, сидів мовчки й дивився, тоді як всі п’ятеро колишніх Іванових приятельок-сусідок стрекотали, як сороки, й реготали.

– Не думала, що тобі вдасться вижити того Миколу, – сказала Клава – Ми вже хотіли йти до нього культпоходом. Скільки ти йому заплатив?

– Всі гроші! – сказав, усміхнувшись, Іван, і це була правда.

– І нічого в тебе не лишилося? – вигукнула Поліна Войцехівська.

– Чого ж! – сказав Іван. – Пенсія.

Він обійшов стола, наливаючи чарки.

– А що, Сашку, – спитав він весело, – й досі мене не пізнаєш?

Але Сашко був тут увіч не в своїй тарілці. Смикнув плечем і підставив чарку – посуд принесли з собою так само п’ятеро приятельок.