Роман юрби

Сиділи з матір’ю на кухні одне біля одного, бо кухня в них настільки мала, що годі поставити стіл посередині. Перед ними стояло заплакане вікно, яке виходило на город, на якому росло кілька карачкуватих яблуньок, – розмовляли за їжею. На сніданок була смажена картопля, квашена капуста й рідесенький, ледь жовтий чай – мати була переконана у шкідливості цього продукту.

– І все-таки, сину, якийсь ти у мене не такий, – сказала Ніна. – Та й браток твій не луччий.

– Яблуко від яблуні далеко не котиться, – мовив Юрко.

– Зараз тих дівчат – хоч греблю гати, – сказала мати. – Бери й вибирай. Але ти вперся об ту Свєтку, наче тобі на ній світ колом зійшовся...

– Стояв оце біля річки, – блиснув зубами Юрко, – і дивився, як гатили дівчатами греблю. Непоганими, скажу тобі, дівчатами.

– Фе! – пирхнула мати. – Мелеш таке за їжею..

– А що я такого сказав? – наївно перепитав Юрко.

– Оце пішла на пенсію, – поважно відказала мати, – то все це мені в голові. Вітька, той уже так уліз, що не вибереться. Тоже надумав: взяти сільську дівку!..

Юрко знав, про що мова: сільська дівка, до якої старший брат уже вліз так, що не вибереться, ходила вагітна. Вона жила в гуртожитку, отож Віктор мав привести її сюди.

– Думала: теперички сільські гроші мають, – мовила мати. – Чорта лисого вони їх мають!

– Як у кого, – сказав Юрко.

– Не кажи, – озвалася мати, посилаючи виделку до рота – Вони теперички лучче нас, городських, живуть. Просто та Надька – з плохого коліна.

– Тобі не вгодиш, – Юрко черпнув змащеної олією капусти. – Свєтка городська...

– Ти начебто й не дурний хлопець, – обурено поклала на стола виделку Ніна, – а в голові в тебе – капуста.. Ну добре, той приведе сюди свою кугутку, а де дінешся ти? Підеш до своєї Свєтки? Та в них же така кімнатка, як собача буда.. Де ми всі помістимось? А мав би трохи розуму, то хоч би до Лєни Бутенкової прилизався б. У них дім такий, що можна м’яча ганяти.

– Але у Лєни Бутенкової довгий, отакий-во, – показав, – носяра. І Лєна Бутенкова того носяру любить задирати. І у Лєни Бутенкової отакі манесенькі, як пувички, очі...

– Я й кажу, що ти дурний, – добродушно мовила мати, знову беручись за виделку. – Пожив би і звикся б. Зате дах мав би над головою.

– Вітька хоче прибудувати кімнату, – сказав Юрко: апетит у нього увіч пропадав.

– Хіба не знаєш тих дурних законів? – сердито спитала мати. – Он де і в газеті писали: без дозволу не прибудовувати, а дозволу вони не дають. Хтось із сусідів напише, не оберешся клопотів. Та й продати хату тоді годі буде.

– А вам так уже треба її продавати, – розсердився Юрко. – Хто продаватиме: ти, батько чи Вітька? Та й для чого її продавати, коли жити ніде?

– Всяко може буть, – Ніна зітхнула й почала сьорбати ріденький чай. – Розумний чоловік, коли їде на возі, то на задні колеса оглядається.

– Немає тепер возів, – відказав Юрко і встав: чаю пити йому не хотілось.

– Та сядь і доїж, – сполошилася мати. – І чаю випий! Пече тебе гарячка.

– Набридли мені ці розмови, – сказав Юрко.

– Вся біда в тому, що ми чесні, – понуро, але й трохи урочисто промовила мати. Тільки и живемо, що на зарплату. А скільки тієї зарплати?

– Хай батько кроликів розведе, – зіронізував Юрко.

– Йому чарка в голові, а не кролики, – сказала мати. – Он люди на книжках тисячі тримають, а в нас тільки й того, що в получку.

– А що б ти хотіла? – вже сердито спитав Юрко. – Щоб я крав, чи щоб Вітька махінації робив?

– Я хотіла б, щоб ви не були дурнями, – сумирно сказала мати, – і щоб не брати собі таких самих, як і ми, дурних дівчат. Щоб хоч дах собі над головою розстаралися. Так нє: той попався на гачок кугутці, в якої ні копійки за душею, а цей хоче в собачу буду залізти. Я ту Сіроводиху знаю: то таке хитре, таке язикате, таке вредне – не буде з ними життя!

Він це знав і сам, адже виріс на околиці. Свєтина мати була люб’язна до нього, неприродно, солодко люб’язна – од тієї люб’язності в нього часом і страх у душу закрадався: добре знав, що пальця їй у рота класти не можна. Але так уже сталося, вони зійшлися з Свєтою давно, і він не уявляв, що може бути інакше, – попри все йому з дівчиною було добре. Не складав поки що планів на майбутнє, не сушив собі голови, де житиме, – чи так уже конче це вирішувати зараз. Тільки цієї осені повернувся з армії – тепер йому двадцять один. Свєта писала йому наївні й милі листи, а він, відкинутий од рідного дому (служив далеко на півночі), мав од тих листів немалу втіху. Свєта була на рік його молодша, але про одруження між ними мови ще не було. Зустрічалися раз на тиждень, ходили в кіно, а вечорами цілувались. Він заходив до неї додому, а раз завітала до нього й вона. Мати гостю зустріла чемно, але холодно. Не було сказано жодного слова, але дівчина вдруге заходити до нього рішуче відмовилась. “Я твоїй матері не подобаюся”, – категорично мовила вона, і це було так насправді...