Роман юрби

– Чого там став? – трохи занепокоєно спитала Валентина. – Іди в хату...

Він повагався. Ну от, вона озвалася до нього милостиво – сьогодні його принаймні не пилятиме. Але він не хотів так просто здаватися, тож перемнувся з ноги на ногу і понюхав розтертого в руці жовтого листка. Пахло осінню. Тлінним духом, що свідчить про пору стиглості й печалі. Сльози стали йому в очах, але він стримав їх, бо то могли бути п’яні сльози.

– Мені піти й за ручку тебе привести? – з удаваною невдоволеністю озвалася Валентина.

“Ну от, – подумав він, його смуток дійшов уже й до неї. Уже вона знає, що в нього на душі, але не мав сили переступити межі, що її замикала хвіртка”.

– Я пішла розігрівати тобі обід, – сказала Валентина. – Чи ти вже десь наївся?

“Ніде він не міг наїстися, – подумав Степан. – Але коли вона зникне з того ґанку, може, й зайду”.

– Добре себе почуваєш? – спитала вже м’якше вона й пильно позирнула.

А в нього від того запаху розімнутого жовтого листка стояла в нутрі осінь. І серце, й душа вже жили восени – все дихало смутком і печаллю. Рука його міцно вціпилася у штахет, а обличчя поблідло. Хміль вивіявся з голови, і він стояв на вступі до власного обійстя тремкий, порожній і прозорий. Стояв і блідів, а може, жовтів, як той передчасний листок.

– От дурний! – буркітливо сказала Валентина, важко спускаючись із ґанку. – Нема тобі чого робить!

Він ковтнув спазму, що підкотилася під горло, і перестав дивитися на жінку. Ішла таки до нього, щоб узяти за руку і ввести у дім. Отож кинув поглядом у небо, прозоре, вицвіле, без жодної хмарини, і не знайшов на чому опертися окові. Позирнув і на дорогу, але й вона була порожня й синя. Тоді по тілу його перебіг дрож, і він, заплющивши очі, подумав, що не тільки дурний, як це визначила його жінка, а, можливо, й жалюгідний. Що він жебрак, який підійшов до чужого дому, простяглий руку, і великодушна господиня того дому, кривлячись од жалю й огиди, несе йому милостиню.

1983р.

Оповідка десята Не зійди із поїзда

1

Цей запах Юрко Тишкевич, син шевця й Ніни, що носила хустку, як у раджі, відчув, коли ще вискочив зранку надвір. Довкола драглисто тремтіли дощові сутінки, дощ сипався дрібний, надокучливий – ледве не мжичка. Хоч була тільки весна, він вискочив у самій майці, і тіло його пронизала тисячка крижаних крапельок – одночасно кольнули голі руки й плечі. Тоді він і вдихнув у груди того запаху – особливого гострого; так пахне, здається, болотяний ліс. Побіг назад у хату, а за спиною в нього з’явився раптом вітер, наздогнав хлопця на порозі і вдарив межи пліч, водночас люто затарабанивши у шибку сінешного вікна водяним дробом.

– Зовсім не маєш розуму в голові! – накинулася на нього мати. – Чого голий?

– Не голий, а роздягнутий, – спробував пожартувати Юрко.

– Хочеш застудитися на дорогу?

– Ні, – сказав легковажно. – Хочу загартуватись.

Брат із батьком уже пішли на роботу, тож лишились з матір’ю вдома самі. Стара поралася з постелями, вона вже в них – пенсіонерка, отож неквапно тупцялася з подушками, ковдрами й простирадлами. Потому почне без поспіху замітати й трусити доріжки з підлоги – поспішати їй нікуди.

– На сніданок що приготувати? – спитала.

– Підсмаж картоплі.

У хаті повітря з ночі було несвіже, й він це особливо гостро відчув після двору. Тому рушив до вікна, яке плакало краплями і скинув гачечка з кватирки. Штовхнув її рукою – на нього війнуло тим-таки гострим запахом болотяного лісу. Проти вікна росли кущі бузісу, і він уздрів, як на гілочках тремтять прозорі й холодні водяні кульки. У глибині проглядала спінена ріка, а над нею моталися, стрімко літаючи, великі білі чайки.

– Диви, чайки! – видихнув він. Мати спинилася в нього за спиною.

– Весна! – мовила.

І чи від того слова, чи від моторного матиляння білих тіл, чи від запаху болотяного лісу відчув раптом Юрко той настрій: весняна негода, дерева ніби повитягалися догори, стали навшпиньки – рвонули, як могли, в небо, яке приходить ось у такі ранки до всього сущого; вже оживали ті дерева, вже, здається, прокотився по їхніх капілярах перший трем, а може, збудилася перша хвиля соку, що омиває їхні омертвілі на зиму тіла.

– Відмовився б ти від тієї поїздки, – тихо сказала за плечима мати. – Хіба не було в них кого послати?

– Чого це ти? – повернувся до матері. Вразився раптом обличчя її було тривожне.

– Чи ж я вперше їду? – спитав.

– Вперше – не вперше, – сказала мати, невідривно дивлячись повз нього туди, до ріки, де збуджено ганяли над розбурханим річковим плесом чайки, – а така надворі погода...

– Іду поїздом, – терпляче пояснив він. – А поїзду байдуже: негода чи погода.

– Знаю, – сказала мати, не так вимовляючи, як видихаючи слова, – але в мене серце не на місці.

– А де? – засміявся він.

– Все тобі смішечки, – трохи розсердилася вона – А мені от зовсім не смішно.

Крізь сутінки прорвався важкий градастий дощ, обцвьохав калюжі за вікном, кущі бузку і задзвенів на шибках.

– Зачини кватирку, – сухо сказала мати, – а то в хаті болотом починає тхнути.