Роман юрби

– Бо дурний, – сказав Степан. – Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш – хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. – Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. – Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! – рубонув він. – Чув, що я сказав: р-раз – і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?

Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й горда Марина, і йому стало смутно. Не хотілося йому вже сідати і в того літачка, не хотілося з ревом приземлятися біля хати Карташевських, а хотілося йому обійняти оцього славного Степана Григоровича і поплакати разом з ним, а може, й заспівати якоїсь журливої, такої журливої, що серце вирветься з грудей.

– Не схоче мене ваша дочка, – сказав печально Андрій.

– Коли будеш така кваша, то й не схоче, – сердито блиснув оком Степан. – Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?

– Про те, як ви свою жінку теє-то...

– Да-м, як каже той і сей, – мовив Степан. – Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?

– Та ж женилися з нею, – печально прорік Андрій. – А я і вашу жінку боюсь.

– Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?

– Та ж женилися з нею, – смутно прорік Андрій. – А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.

– Я допоможу, – твердо сказав Степан. – Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. “Пошли”, – кажу, а сам повернувся – і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..

– Може, воно у вас так і було, – печально сказав Андрій. – А я всього того не вмію.

– Бо шмата! – сказав Степан. – Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить...

– Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.

– А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!

Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю – щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. “А то ґдирає, ґдирає, – думав він, – що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю”.

– Да-м, Андрій, – сказав самовпевнено він. – Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.

Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. “Хіба таке буває, – думав він, мугикаючи в тон Степанові, – щоб Карташевський та й оженився на Карташевській – не таке уже часте це прізвище”. Степан начебто підслухав його думки.

– Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, – сказав він, знову захихотівши, – то й прізвища їй не треба було б мінять.

“Ага, – подумав смутно Андрій. – Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна...”

– Така горда вона та й пишна, – пробелькотів його негнучкий язик.

– Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір...

Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.