Роман юрби

Корж скотився з підвіконня і покотився в білий світ. І не зустрілося йому по дорозі ні Ведмедя, ні Вовка, бо Ведмедів давно вже в цих краях не було, а вовків – знедавна. Отож ніхто не поривався з’їсти золотистого Коржа, бо й нікому було. Дорога текла довга й курна. Корж котився, аж піт йому по лобі спливав. Вже й сам був голодний і мучила його спрага. “Це коли так діло піде, то мені буде швак!” – подумав він. Над головою в нього котився так само Корж-сонце і начебто посміювався з нього, невдахи. “Дражниться з мене” – недобре подумав утікач і вже неприязно позирав на того, кого уважав за свого брата. Так біг він до вечора, а ввечері ліг у траву відпочити.

І друге диво побачив він у небі: там світився інший Корж. “Еге, – сказав він сам собі, – нашого брата у світі немало! Але скільки я можу котитися отак без мети?”

– Гей ти, – гукнув він у небо, – може порадиш мені. – Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.

– Вернися до діда й баби, – сказав йому Корж із неба.

– І вони мене з’їдять, хе-хе, – сказав Корж із землі. – Не такий я дурний.

– Ти вже став черствий, як камінь, – сказав Корж із неба. – Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.

– Чи ж для того я вийшов у світ? – сказав Корж із ;ісмлі. – Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.

– Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.

– Лисиці черствих коржів не їдять, – резонно зауважив Корж із землі. – Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.

Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. “Он що воно таке – Лисиця, – подумав він. – То хто кого їсти буде?..”

– Я, – сказав він Валентині, – чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать...

Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.

– Да, – сказав він. – А ще я люблю рибки...

– О, в нас тут у річці риби скільки хоч, – заспокоїла його Валентина.

– По-моєму, ви мене не так пойняли, – сказав Корж – Я люблю не рибу, а рибки...

– Які це рибки? – трохи здуміло подивилася на нього Валентина.

– Абникнавені, – сказав молодик. – Ті, що в якваріюмах пливають...

– А-а! – протягла Валентина.

– Ну да! – незворушно сказав молодик. – Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться...

Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.

– Отут його можна й поставить, – сказав.

– Кого? – перепитала Валентина

– Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.

– Ну, якваріюм – це не те, що чоловік горілку хлеще, – згодилася Валентина.

– Да, – сказав молодик. – Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.

– Може, дітей? – делікатно поправила його Валентина.

– Да, й дітей, – сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.

6

Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, – пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку “чорнила”. До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, – кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку “чорнила”, щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.

– Хотів би я мати такого зятя, як ти, – сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.

– От би нам, дядьку, таку талабайку, – засміявся Андрій. – Як ревонули б оце зараз у небо.

– А коло хати й сіли б, хе-хе! – зареготався й Степан.

Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.

– Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, – трохи плаксиво сказав Андрій – його таки розібрало.