Роман юрби

У цей час Валентина сиділа на ґанку й посилала на вулицю біоструми. Здається, їх випускали на вулицю й інші істоти в домашніх платтях та капцях, які побували сьогодні в подвір’ї Валентини Микитівни Карташевської, котра в дівоцтві називалася Коржем, і яких вона зарядила імпульсами, чи зарядами, чи якоюсь іншою новочасною, придуманою вченими, штуковиною. Факт той, що всі ці істоти силою уяв і при допомозі думання в одному напрямі витворили своєрідне силове поле, а може, й самого молодика, котрий невідь-звідки взявся на околиці: невеликого, білявого й горбоносого з синіми холодними очима. В декого, правда, виникла думка, що той молодик існував і раніше, просто гра долі закинула його на цю вулицю, а що тут було так ретельно розвішано тенета – щось таке, ніби павутина, тільки тонше, бо невидиме, то молодик охоче потрапив туди і почав борсатись, але йому було зроблено символічного заштрика в тім’я, і він не тільки заспокоївся, а й почав діяти так, як хотіли новочасні вуличні чарівниці. Одна з дійових осіб цього дійства, ну, скажімо, ряба Надька, яка пізніше посварилася з Валентиною, зі злостивості оповідала потім цю історію інакше: той молодик зовсім не був створений гарячою уявою зацікавлених осіб, а родом був із далекого, глухого села й сам нипав по глухих міських вуличках у надії натрапити на такі тенета, тобто він був не мухою, як вважала більшість учасників чарування, а таки павуком, притому, здається, сам був переконаний, що коли потрапить у тенета, то не тільки буде зловлений, а й ловитиме сам, адже був він із тих павуків, як сказала злостива Валентинина приятелька-ворог, тобто ряба Надька, які самі тенет не тчуть, бо в них є певна вада у слизовій оболонці, але використовують для своїх цілей тенета готові й, трактуючи при цьому господарів тенет як мух, спокійно користуються з такої своєї переваги.

Як там не було, а молодик безбоязно зайшов у хвіртку і поквапливо, але й упевнено попростував до ґанку, на якому аж рота розтулила від здивування чи захоплення Валентина.

– Драстуйте, – сказав молодик м’яким голосом. – Мене прислала до вас Нора Анатолівна...

Він обдивився хату, садок і город і тільки тоді зирнув на ту, що аж з ґанку підхопилася: обличчя її стало кругле й усміхнене, як гарбуз, котрий з певних міркувань турбується про свій рід.

– Да, – сказав молодик, переступаючи порога, – Нора Анатолівна сказала, що я можу познайомиться у вас із дівчиною, вашою дочкою.

– О, вона зараз прибіжить з роботи, – захоплено, аж вискливі ноти пробилися їй у голосі, сказала Валентина.

– Да, – мовив молодик, холодно роздивляючись хату, – Нора Анатолівна сказала, що вона зараз прийде. А де вона, коли не секрет, работає?

Валентина охоче розповіла де “работає” Марина. Власне, вона, тобто Валентина, в житті не бачила тих машин, що лічать (свої гроші Валентина рахувала і без машини і, здається, непогано вправлялась), але оповіла те, що знала машини ці від пімоги аж до стелі, вони такі великі, що людина біля них, як комашина (сподіваємося, що Марина пізніше поправить ці гіперболізовані порівняння своєї матінки).

– Да, – сказав молодик. – Спеціяльність у неї непогана.

Валентина при нагоді поцікавилася, чим займається гість, і той рівним голосом відповів, що він часто висить головою донизу, тобто монтажник-висотник, що зарплатня у нього така й така, бувають преміяльні, тобто розказав Валентині все, що її цікавило, так просто, чітко й зрозуміло, що вона, котрій часто бували невтямки й простіші речі, все гарно затямила, через це не дуже й приглядалася до того, що гість при цьому ходив і оглядав кімнати, часом торкаючись чогось і пальцем.

– Да, Валентино Микитівно, – сказав молодик, хоч Валентина йому й не називалася, – мені у вас наравиться. Гарне у вас гніздечко. І дочка у вас, гадаю, несогірш...

– Вона в мене красуня, – аж розцвіла Валентина. – А як ваше прізвище, коли не секрет?

– Корж, – не моргнувши, відказав молодик.

– Господи ти мій! – аж сплеснула руками Валентина. – І я була в дівоцтві Корж!

– Да, – мовив молодик, – моя хвамілія справді Корж. Батько мій був Корж і дід. Хіба вам не наравиться?

– Та Бог ти мій! – вигукнула Валентина. – Я ж кажу, що це чудово! Бо і я була в дівоцтві Корж.

Молодик подивився на неї з підозрою, наче перевіряючи, чи не сміються з нього, але перед ним сяяло кругле, як сонце, лице.

– Да, – сказав він. – Може, воно комусь і смішно, а моя хвамілія таки Корж!

5

Жили-були на світі дід і баба і спекли вони коржа “Оце поласуємо”, – сказала баба, а дід аж слинку ковтнув. Розчинили вони вікно у своїй зеленій хатці й поклали коржа на підвіконні, щоб прохолов.

“Еге, – сказав собі Корж, – коли хтось мною поласує, то діло моє швак! А я, – подумав він, – не такий вже дурний”.

Еге ж, не такий він був дурний. А ще подивився у небо і побачив там сонце. “Онде мій брат, – сказав він сам собі, – певне дід і баба спекли його раніше. Він гуляє по світі, і я погуляю, він гуляє по небі, а я – по землі!”