Роман юрби

Отак вони йшли, обійнявшись, і помугикували, і стало те мугикання вже невеселе, і похитувало їх однаково з боку на бік, наче пливли вони в одному човні по розбурханій ріці; попри все, було їм затишно, бо обоє належали до таких, кого алкоголь не збуджує, а втихомирює. Може тому, коли вертався Степан під мухою і коли доня з жінкою верещали на нього, то все одно всміхався і любив їх – на ту його усмішечку часом Валентина й навісніла і давала йому кілька буханців у спину, а він так само хитро підсміювався і все одно їх любив; а коли одного разу жінка гепнула його й качалкою, яка фатально підвернулася їй під руку, то він все одно любив і її, і дочку, хоч та й реготалася з того без пошанівку до його батьківської гідності.

– Да-м, Андрей, – сказав Степан Карташевський. – З бабами треба тільки так: спуску їм не давать!..

6

А той, що називався Коржем, і втік од діда й баби, котрі його спекли, той, що шукав собі лисиці й кого послала в цей дім загадкова Нора Анатолівна, сидів, рівно випроставшись на стільці, обливаючи синім холодним поглядом Валентину Микитівну Карташевську, у дівоцтві також Корж, і тонким, солодким голоском просторікував, викладаючи свої філософські погляди на світ і життя.

– Да, – казав він, – дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.

– А котів ти любиш? – спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.

– Кіт – тварина домашня, – сказав поважно молодик. – А я домашній покой люблю...

Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.

– Да, – сказав він, – от і Мариня прийшла.

– О, Маринечко, – підхопилася й Валентина – А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.

– Да, – сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. – Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.

– Оце познайомся, Мариню, – засокотала Валентина. – Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.

– Да, – сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. – Моє прозваніє Віталій Корж.

– А мене ви вже напевне і знаєте, – церемонно всміхнулася Марина.

– Да, – сказав молодик. – Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.

– Але вона ще нічого не їла, – розгублено сказала Валентина.

– Я цей клопіт озьму на себе, – поважно сказав Корж, – і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве... Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?

– Чи ж я знаю? – непевно озвалася Марина.

Мати за спиною в Коржа робила їй знаки обличчям, очевидно-таки спонукаючи дочку, щоб та згодилася й прийняла запросини і в кіно, і в “кахве”, але їй не подобало згоджуватися так відразу, бо оцей візит був усе-таки для неї несподіванкою.

– Ми з вами не такі знайомі, – пробурмотіла вона.

– Да, – сказав Корж, – через це я і присоглашаю вас у кіно...

7

У цей час до обійстя Карташевських наближалася ще одна парочка. І хоч була під доброю мухою, в Андрія вистачило кебети звільнитися з обіймів свого можливого тестя – збоку це таки виглядало смішно. Вони пішли на містка, збудованого поверх розмитої греблі, і йшли по ньому майже не хитаючись.

– Глянь, яка тут у мене красота, – сказав Степан. – Я тут як у Бога за пазухою живу.

Але Андрій і не подумав милуватися красою, серед якої Степан живе, як у Бога за пазухою. Андрій дивився на дорогу. Степан теж подивився на дорогу і вони стали на тому містку двома стовбцями – те, що побачили, аж ніяк не могли назвати сподіваним. По дорозі ступала, гордо задерши носа, Марина, а її під руку по-старомодному вів молодик із так само задертим носом. Вони не йшли, а пливли по дорозі і, здається, світу не бачили: обоє однакового зросту, молодик худий, а Марина пишна, обоє біляві й кучеряві й уже поєднані тим загадковим зв’язком, який безпомильно свідчить, що ця пара таки порозумілась.

– А це що за корж? – спитав здивовано Степан, не підозрюючи, що вгадав прізвище того молодика.

– Це, Степане Григоровичу, вам лучче знать, – ображено й трохи плаксиво протяг Андрій.

– Та побий мене грім, коли бачив його! – заклявся Степан, а що грім його таки не побив, певне, сказав він правду.

– То мені вже нема чого до вас іти? – тим самим плаксивим голосом сказав Андрій.

– Стривай, – відмахнувся Степан. – І де це воно взялося, дженжулисте? Мабуть, ота зараза вистарала...

– Яка зараза? – не зрозумів Андрій.

– Жінка моя.

– То, може, я піду, Степане Григоровичу?

– Нє! – твердо сказав Степан. – Це вона, бач, свого зятя хоче мать. А я хочу мати свого... Ходім!

– Нема мені чого йти, дядьку, – уперся Андрій. – Додому піду!

– А вона щоб качалки мені на голові ламала?