Роман юрби

Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася – з води вистрибнув порожній гачок.

– Да, – сказала Васина голова. – Зірвався, зараза!

– Кіло на п’ять було, – сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. – Я вчора точно такого взяв.

Вася Равлик поплив до берега спиною, тягнучи за собою вудочку.

– З берега ти б його все одно не взяв, – сказав Віталій Корж

Але Вася Равлик уже розчарувався у риболовлі. Він скинув труси, викрутив, а тоді вдяг на голе тіло штани й сорочку. Скрутив вудочку й тільки по тому йому прийшло до голови: а чи добре зробив, що покинув удома чужу жінку. А що, коли вона його оббере? Великого добра Вася не мав, але в нього був поганий настрій, у нього в душі бовталася жахлива мішанка і то хто зна від чого: чи від невдалого рибальства, чи від чергової сварки з Шуркою Куксою, чи від того, що всі вже знали про Раю, яка спить у його домі, й неґречно обізвали її чортицею, чи від того, що він міг і справді прийти в обкрадений дім, а в нього ж там костюм, і туфлі, й трохи грошей у шафі, на які мав прожити до получки, а ще в нього був класний транзистор. Ішов і подумки перераховував усе, що в нього було і що можна було вкрасти. З цими думками відчинив хвіртку й побачив на ґанку Раю, все в тому ж сірому платті, вже розчісану, але з припухлим після сну лицем. Вона сиділа й позіхала, не прикриваючись.

– Чого пішов? – спитала.

– Рибу ловив, – відповів Вася Равлик. – Виспалась?

– Та не дуже, – муркнула Рая. – В тебе щось хавать є?

– Чого не взяла в холодильнику?

– Я тут не хазяйка, – повела плечем Рая. – А що там у тебе є?

– Ковбаса і яйця, – сказав Вася, пробуючи й пожартувати. Але його плаский гумор до неї не дійшов.

– Дай хліба з ковбасою, – знову позіхнула Рая.

Він пішов і відбатував їй ковбаси і намазав грубий клапоть хліба маслом, а тоді сів на ґанку й дивився, як пожадно вона їсть. І щось таке чудне йому здалося: ніби це кішка перетворилися в людину, адже й прибилася вона до нього, як блудяща кішка, а він кинув їй шмат ковбаси, от вона й уминає, сторожко на нього позираючи.

– Ти хто? – спитав Вася Равлик.

– Я? – повернулася вона до нього з набитим ротом – Рая.

– Це я вже знаю. Де живеш?

– Я? – знову перепитала вона. – На Мальованці.

– А те, що ти не прийшла додому, нічого?

– Нє, – сказала Рая. – Я часто не приходжу додому.

– Батьки в тебе є? – строго спитав він.

– У мене? – спитала Рая. – Мамка є, папки нема.

– А де ж папка?

– Папки й не було, – байдуже мовила Рая.

– А ти десь робиш?

– Я? Та нє!

– А що ж ти робиш?

– Я? Нічого.

– Аз чого живеш?

Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.

– Мамка в столовці работає, – сказала. – От і носить нам їсти.

– А скільки ж вас у неї?

– Нас? П’ятеро.

Ковтнула останній ковть і обтерла губи.

– Ще їстимеш?

– Нє, я сита, – сказала. – Закурить у тебе нема?

Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили – стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки – чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав,

що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й у підстілку була. Ні, ліпше її прогнати, всунути в руку десятку і хай котиться під три чорти.

– Слухай, – спитав раптом. – А чого тебе чортицею звуть?

– А чого тебе Равликом? – спитала вона.

– Ну, я хлопцем любив ото казать: “Равлик, равлик, вистав рожки...”

Вона засміялась, коротко й хрипкувато, здається, вперше отак сміялась.

– Чого ти?

– Бо ти на равлика схожий, – мовила, випускаючи дим. – А де тут у тебе туалет?

– За хатою, в кінці стежки, – сказав він трохи невдоволено, бо не любив, коли з нього сміялися й називали Равликом.

Вона пішла, мотаючи задком, а він ліниво подумав, що фігура в неї нічого, от тільки це плаття. Подумав: коли б її вдягти по-людському, послати в перукарню и по-людському підстригти, бо в неї на голові якась нечупарна кучма, заборонити ваксити губи й чорнити очі – може, була б і нічого. Але ні, найрозумніше відіслати її зараз, бо навіщо йому в домі таке чудо?