Роман юрби

Ліниво обернулася до нього, сіла, струснувши важкими грудьми, і йому, Васі Равлику, аж заплющитися захотілось. Але дивився на неї широкорозверстими очима, порожніми і тремкими, бо він уже не належав собі, бо в голові в нього не залишилося жодної думки, а тільки трохи диму від власної сигарети, а може, трохи диму від пересмажених котлет, у роті зникла слина, а язик став кілком. І він раптом вискочив із вікна просто на скопану грядку, а вона завмерла з настромленим на руки платтям – почала вже одягатися. Він пішов просто на неї, роздимаючи ніздрі й чуючи шалено розбовтане в грудях серце, а вона спокійно поклала плаття на ковдру і лягла горілиць, ледь-ледь розсунувши ноги. Вася впав на неї, як підкошена бадилина, і знову відчув солодко-нудний смак помади і ввійшов у широку, простору, зовсім не дівочу долину і пішов по тій долині сліпий, вимацуючи патерицею дорогу; кипів, ніби смола, але долина, по якій ступав, була холодна. Дерева, біля яких ступав, не квітами були покриті, а інеєм, і він відчув, що чого вогонь у тому холоді й інеї гасне, тлумиться, зникає, йому аж пекло від того морозу, адже тіло, яке він, здавалося, підпалював, було нерушне й ніби неживе. Губи, з яких він злизував і помаду, були так само холодні й неживі, руки й не подумали звестися та обійняти його, а безживно розкинулися, очі були розплющені, а обличчя бридко-гарне, але без найменшого рум’янцю.

Скотився з неї і важко дихав, а Рая лежала біля нього нерушна й зимна, і його раптом аж страх пробрав: а раптом вона померла? Сів і зирнув на неї й побачив, що вона дивиться в небо, хай і порожніми й байдужими очима, але цілком живими.

– Будеш обідати? – спитав він.

Вона сіла й накинула плаття. Встала, й воно ковзнуло по її загорілому тілі.

– Що там у тебе? – спитала й потяглася за яблуком – зірвала його.

– Суп, картопля й котлети, – сказав він. – І пиво. Чи, може, хочеш вина?

– Нє, – сказала, вгризаючись в яблуко. – Досить і пива.

Пішла по стежці, байдуже покусуючи й жуючи яблуко, а він аж хвилю ненависті відчув – надто вже була незворушна. Але злякався цього жорстокою й мимовільного поруху, бо що вона йому, зрештою, завинила? Була покірна й безвідмовна, а те, що виточувала від себе холод, чи ж її вина? Вася Равлик усовістився й подався слідом, навіть двері перед нею відчинив.

Потім вони сиділи на кухні, їли зварений ним обід і запивали пивом. Вона їла й пила з тією ж таки пожадливістю, ніби хтозна-скільки сиділа голодна, а він кидав на неї поглядом і вряди-годи підсував їй те чи те, доливав пива – не зникало в нього відчуття, що це бездомна кішка до нього прибилася і в чудний спосіб перетворилася у дівчину-жінку.

– Слухай, – спитав він, не витримавши мовчання. – А чого ти без білизни ходиш?

Рая пересмикнула плечима.

– Так мені лучче, – сказала, п’ючи пиво. – Нічого не жме.

– Може в тебе того діла нема? – спитав обережно він.

– Нема, – сказала просто.

– Ти і взимку так ходиш? – спитав він, але вона не відповіла – їла.

– А інша одежа, крім цього плаття, в тебе є? – знову спитав він.

– Є, – сказала вона – В мамки.

– І це ти отак живеш: до когось прибиваєшся, з кимось спиш?

– Ну да, – мовила, зирнувши на нього невинними очима. – Часом мамка мені чоловіка знаходить.

– Поживеш ти з ним і що? – спитав Вася.

– Нічого, – смикнула вона плечима. – Потім він мене виганя.

– І всі виганяли?

– Ну да, всі, – сказала покірно.

– А чого виганяють?

– Не знаю, – сказала вона, і на її очі раптом вибились сльози. – Не наравлюся.

– А як ти потрапила до Митьки Гілляки?

– Подружка привела.

– В тебе є подружки?

– Нє, – сказала Рая. – Одна знакома привела.

– А це правда, що ти до мене просилася? – спитав він.

– Ну да, – невинно глянула. – Ти ж мене обіймав і цілував.

Він розтулив рота логіка її була вбивча. Але якась вона – чи не від світу цього, нерозвинута чи чокнута. Вася Равлик із шумом видихнув із себе повітря.

– Помий після обіду посуд, – наказав він і встав.

Але вона на його наказа уваги не звернула. Вийняла з кишеньки плаття дзеркальце, тюбик помади й чорного олівця, підмазала губи, підфарбувала очі, а тоді глянула на нього:

– Можна, я посплю? – спитала.

– А посуд не хочеш помити?

– Нє, це ти сам помиєш, – сказала й позіхнула.

– В саду будеш спати чи в хаті? – спитав він.

– У хаті, – сказала вона – Я вже позагоряла.

Він складав брудний посуд, а вона встала, ще раз подивилась у дзеркальце, пригладила пальцями волосся й хитливо пішла, прокручуючи задком, з кухні. Тоді він ніби щось пригадав.

– Слухай, – схвильовано аж дзвінко спитав, – а тобі ті чоловіки, що з ними спала, дітей не робили?

Вона повернула до нього профіль.

– Нє, – сказала вона. – В мене діти не родяться... Я бездітна...