Роман юрби

Вася Равлик облизав губи – ту помаду з’їв із її вуст він. Мала рацію, коли просила в нього помади, але яка бридка та штука, подумалося йому. Як можна весь час відчувати в себе на вустах цю бридь та ще й хотіти того! Ні, того Вася Равлик аж ніяк не розумів. Вона ж хотіла ще й тіні, хоч і так надмірно чорнила собі очі. Саме від того обличчя її ставало вульгарне, а коли почне ті очі ще й синити? Вася Равлик зітхнув.

– А без помади й тіней не можеш?

– Без тіней можу, – сказала вона напрочуд серйозно. – Але без помади – ні!

Вася задумався. За цей тиждень він уже встиг перевірити: Рая злодійкою не була. В домі не пропало нічого, навіть гроші лежали непорушені, навіть копійки в коробочці на кухні. Нічого вона не захотіла брати і з материної одежі, хоч там були речі добротні. Але мати була стара, а Рая – молода – він таке розумів. І не тому вагався, що вона може поласитися: забере віддані їй на одежу гроші й пропаде (подумки він уже не вірив, що вона його покине), а тому, що вибере собі щось несмачно-почварне. Він же хотів її приручити, тобто бажав, щоб вона йому подобалася, щоб була схожа на тих, із вулиці. “Чортзна-що!” – подумалось йому. І справді – це було якесь велике, якесь особливе чортзна-що, бо не розумів, навіщо йому треба так витрачатися на неї, навіщо йому треба, щоб вона подобалася йому, та й, зрештою, не така Рая дівчина, щоб подобати на тих вуличних красунь.

– Я куплю тобі все сам, – сказав він твердо.

Але завжди, коли він їй наказував, її обличчя замикалось, очі каламутніли й чужіли, а вся вона дихала ще більшим холодом.

– Тоді купуй собі, – сказала байдуже й провела помадою по своїх і без того наваксених вустах. – Мені його не тра!

– Гаразд, якось воно буде, – мовив Вася Равлик і пішов увімкнути телевізора.

Телевізора вони дивилися щовечора. Лягали в ліжко, Рая скидала сіру хламиду і лишалася в костюмі Єви, він же клався одягнений. Міг дивитися телевізора довго, годинами, а вона не більше п’ятнадцяти хвилин. Потому рот її починав роздиратися позіхами, і хоч так відбувалося щовечора, незмінно питала в нього:

– Можна, я посплю?

Він кивав, Рая лізла під ковдру, згорталась калачиком і за кілька хвилин засинала, а він дивився на голубі видива перед собою й думав, що відтоді, як ця дівчина поселилась у нього, ніхто із хлопців його не відвідував, що, зрештою, він сам не виходив до хлопців – хоч би до доміношного столика, де всі збиралися.

Там, у хлопців, можна було б розпитати про цю Раю, адже й Митько, і Шурка про неї щось та й знали. Але Митька уже завезла в невідомий край “машина желєзна”, а з Шуркою він начебто посварений. Та й для чого, думав він, йому треба щось довідуватися про цю покірну істоту, що оселилася біля нього, і чи треба йому щось про неї знати більше, ніж знає? Довідається, що вона жила й спала не з одним – сама в тому призналася. Він, Вася Равлик, коли прожив із нею тиждень, уже зрозумів, чого ті чоловіки її проганяли: вона була холодна й надуміру покірна. Ну, не така вже й покірна, думав Вася Равлик, адже й пальцем у палець не вдаряє дома. Он у нього й прання зібралося: несвіжа постіль, білизна, сорочки. Раніше він збирав усе й ніс у громадську пральню, але, може, послати в ту пральню її – він же на роботі! Не така вона й покірна, покірна тільки в одному – в ліжку, хоч тут Вася Равлик хотів би від неї трохи й вогню. Навіть спробував їй про це сказати, але слово його, ніби камінь у воду, бемкнуло. Зрештою, й усі його пропозиції щодо домашньої роботи так само бемкали у воду і навіть кола не йшли. Якось дивно жила: їла й спала, курила, мацькала губи, коли він хотів – віддавалася, а більше нічого. Не читала ні газет, ні книжок, а коли спитав, скільки класів вона скінчила, спокійно відказала:

– П’ять.

– І тебе відпустили зі школи?

– А чого б мене мали не відпускати? Я погано вчилась.

– А читати вмієш?

– Вмію, – сказала вона – Але не хочу.

– Чого ж не хочеш?

– Так, – сказала, і це теж був ніби камінь у воду кинутий.