Роман юрби

Плеснули двері, Вася Равлик стояв серед кухні з брудною тарілкою в руці, рот і очі в нього були розтулені. Дивно, ще вчора жив він інакше, ще вчора дім його був порожній, навіть коли й сам удома; сьогодні ж сюди увійшла якась подоба сну, бо ніяк не міг укласти в голову тою, що відбувається; прийшла її його дім жінка, він уже тричі її брав, бозна-хто вона і бозна-звідки з’явилася; двічі відмовилася від домашньої роботи. Тепер вона, очевидно, лежить у його ліжку, а може, вже й спить. Зрештою, на те була причина – вони провели майже безсонну ніч, гуляючи; він сам не проти поспати після обіду, бо в голові легенько гудуть джмелі, а окрім того, він зморився, трудячись біля неї. Вася швиденько запалив газову колонку, помив і посуд і, трохи хвилюючись, подавсь у спальню. Рая лежала загорнувшись у ковдру й посапувала (ліжка сьогодні він не застеляв), і її сіре плаття мирно висіло на спинці стільця. Вася пішов і зачинив двері, хоч після того, як померла мати, двері в нього не зачинялися, і хлопці з вулиці запросто до нього заходили. Спершу його дім перетворився був на якийсь бордель, але Вася Равлик не був зіпсований хлопець, отож гуляк із дому спровадив, але приятелі по вулиці до нього таки забігали. Отож він зачинив двері і, ступаючи навшпиньки, пройшов у спальню, роздягся й пірнув під ковдру. Ні, він уже її не чіпав, хай собі спить, він тільки лежав поруч, розплющив очі і йому здавалось, що це не стеля висить над ним, а широке небо, що в тому небі хмари, ніби збиті вершки чи білки яєць, що йому просторо на душі, бо в тілі його спокій, бо поруч нього хтось лежить і мирно дише. “А що, коли я її виганяти не буду, – подумав блаженно Вася Равлик, – чи довго вона в мене проживе?” І він заснув, як лежав, – з відкритими очима, і побачив ніч із зеленим місяцем, бур’яни й дерева пахтіли й тяглись угору мацаками гілок і стебел, ніби смоктали те мертве зелене проміння, а кішки перетворювались у ясінок – одна з них сіла на ґанку Васиного дому і зелено палила ліхтарики очей. Пси ставали нічними рибалками, вдягали сіру кортову одежу, взували гумові чоботи і сідали в човни – закидали вудочки, щоб зловити отого зануреного у воду зеленого місяця. А місяць танцював у воді, круглий і веселий, хапав зеленим ротом гачки без наживки, і пси-рибалки схвильовано хапалися за вудлища, й ті вудлища згиналися до води, човни хиталися під чобітьми і розсилали довкола брижі, й ті брижі розбивали місяць на тисячі золотих круглих блискучих риб. Вася ж Равлик знову відчувся равликом, виліз на лопуха й смакував собі тихо його соковитою плоттю. Потім ліз далі й перелазив на листя хмелю, повільно ліз по тонкому хмеляному стеблі, доки не діставався на клена, власне, на кленового листка, з якого переліз на стовбура, туди де ріс-виростав Митько Гілляка, і Митько Гілляка шкірив до нього зуби, а Вася Равлик, власне, справжній равлик ліз угору вже по Митьку Гілляці, власне, по гілляці, й дістався отак вершечка дерева – найвищого листка, виставив ріжки й почіпав ними небесну твердь. І небесна твердь на смак видалась, як та помада, що нею ваксила свої губи Рая, тобто нудно-солодка. Але равлик не збридив того смаку, а схвилювався, бо все-таки в його життя входило якесь свято, якась казка, щось дивне й незвичайне. І Вася Равлик захитавсь у високості, на найвищому, найгорішнішому кленовому листку, ніби в люлі дитина – люлі-ля! “Люлі-ляй, моя дитино! – казала йому жінка з місяцем замість голови. – Хто тебе, бідолаху, в цьому світі пожаліє? Ніхто тебе, сердешного, в цьому світі не пожаліє і ніхто тебе, сирітку, не візьме в теплу долоню і не проспіває: ’Равлик, равлик, вистав рожки, я дам сиру на пирожки!’” – “Не треба, мамо, – шепотів крізь сон Вася Равлик, тулячись до холодної жіночої спини, – називати мене Равликом. Маю хату не для себе самого, вже не волочу я її на карку, ми вже в хаті, мамо, вдвох!”

3