Роман юрби

– Картоплю переділю пізніше, – сказала Марія, вона від клопотів та роботи розчервонілася й стала майже гарна. Такою бувала, коли мастилася хата, в кімнатах лунали розлунені голоси, пахло глиною і водою. Він помилувався на неї й зараз, але відразу ж схаменувся – це ж зовсім не те, не чепурить вона зараз своє гніздечко, скоріше навпаки. Переніс до себе стільця, бо їх тут стояло два.

– Ти заб’єш двері чи я? – спитала Марія.

– А може, їх не забивати, – мовив ніяково.

– Ну, ні! – сказала гостро. – Коли вже розлучатися, то в усьому.

– А може, Сашко захоче до мене зайти?

– Знайде як! – відрізала Марія. – Нічого не забула? По-моєму все...

– Слиш, це! – несміливо мовив він. – Я зараз без копійочки, то, може, це...

– Що це? – перепитала вона

Його сині очі забігали, а тоді втупились у куток.

– Може б, ти в мене відкупила дві каструлі? Вони мені без надобності...

– Як так, відкупила? – аж здуміла жінка.

– Тобі вони більше тра, – сказав він. – Недорого візьму. Троячку...

Аж зрадів, що таке прийшло до голови. Все-таки якісь гроші в кишені. За троячку можна купити пляшку вина, а більше йому зараз не треба.

– Гаразд! – сказала Марія й пішла по гроші.

Узяв троячку й недбало засунув у кишеню. Настрій у нього покращав.

– Я того, – мовив, подивившись упритул. – Коли тобі щось наравиться з моїх вещей, то я того...

– Продаси мені? – все ще здивовано спитала Марія.

– Лучче тобі продам, як комусь чужому. Не схочеш, то комусь чужому, але спершу – тобі. Так воно нічого з дому й не пропаде.

– Ти це тепер придумав? – трохи насмішкувато спитала.

– Ну да, тепер. Ми ж з тобою не вороги, а полюбовно розходимось...

Видивилася на нього, як на небачене чудо, захопила каструлі й подалася до себе.

– Так коли забивати: зараз чи пізніше? – крикнув він.

– Зараз забивай! – почувся із сіней її голос.

Узяв молотка й два великі цвяхи, і йому по-дурному здалося, що забиватиме не двері, а труну на собі самому.

– Так не хочеться забивати! – сказав.

– Не виляй! – відрізала і руки в боки кинула. – Думаєш, передумаю... Нє, дорогуша, цього не буде! – кулаками вдарила один об одний. – Не вийде, пойняв! Не хотів по-доброму, живи собі як хоч! І затям раз і навсіда: повороту не буде. Втяв?

– Та пойняв, – протяг він. – Дверей не хочеться портить...

– Давай я! – сказала гаряче.

– Ну, чого, – мовив в’яло, – і я можу.

Причинила половинку дверей, загнала шпінгалети, тоді ще раж озирнула його кімнату, ніби прощалася, і з гуркотом заплеснула половинку другу.

– Забивай! – крикнула вже зі своєї хати.

Приставив цвяха, і йому знову здалося, що забиватиме на собі гроба. І так йому печально й недобре зробилося, що й руки опустились.

– Нє, – сказав глухо. – Не можу я!

Половинка дверей різко відчинилася, і в прочілі постала рішуча й невмолима Смердиха-молодша, а його, Смерда, донедавна жінка.