Роман юрби

Смердиха-молодша це знала. Партизаниха й справді тягалась, як він сказав, із хахалями.

– А я, може, – сказав Партизан, – про сімейне гньоздишко мічтав. Я, може, про ласкову женщину ночі напрольот думав. Не повезло!..

– Чого прийшов? – холодно спитала Марія.

– Розказать, як воно там із твоїм получилось.

– Ти ж привів тих хвойд!

Партизан скинув очима.

– Ну да, я Бо не давав мені покоя Приведи, ка’, бабу й приведи.

– Чого ж двох привів, а не одну?

– А вони по одній не ходять. Бояться, шоб чо’ не случилось.

– Залиш мене, – втомлено сказала Марія.

– А мо’, я до тебе заходить буду. – смиренно попросив Партизан. – Ну так, по человєческі... Завидую твоєму дурбаку...

– Завидуєш, що з хвойдами тягається по кущах? – гостро спитала Марія.

– Нє, шо таку женщину, як ти, має... Має й не уважа, пользоваться не уміє.

– Йди ти, трепло! – м’якше сказала жінка, і Партизан, видимо задоволений, пішов із хати. На порозі запалив, з осолодою пихнувши димом, коротко реготнув і рушив до братії, яка його вже виглядала з бур’янів.

– Нічо не вийшло, – сказав, пихкаючи димом і мружачи ліве око. – Тверда вона...

– Да, вона така! – сказав печально Смерд-молодший. – Вона в мене така!..

У цей час повернулися до них і вчорашні марухи – Смерду так було гидко на них дивитися, що він устав та й пішов. Таке на нього іноді находило: коли щось не так – вставав і йшов. Перейшов кладку через Кам’янку, піднявся на Павлюківку й рушив до Корбутівки, а тоді подався лісом асфальтованою стежкою до Тетерівки, потому – до Корчака, і тільки коли навколо споночіло, отямився, а що йшов цілком безтямно; не зразу розібрав, куди його занесло. Одне знав: місто мало бути там, звідки простував, тож проголосував автобусу, який їхав із Чуднова. Автобус зупинився, і він, обнишпоривши кишені, тільки й знайшов копійок, аби заплатити за проїзд. Але на його зчудування шофер копійок не взяв, очевидно, в нього був надто задурманений вигляд.

– Спасибочки, – байдуже сказав Смерд-молощший і зійшов з автобуса біля школи. Пошкрябав по підборідді й відчув на лиці кількаденну щетину – подумав, що виглядає таки страшненько. Але й це не змінило йому лихого настрою і він рушив униз по Чуднівській, бо вже більше не мав сили шаландатися. Знав, що жінки зараз нема вдома, тож сміливо зайшов у двір – відразу ж напоровся на матір.

– Що це ти вичворяєш? – спитала мати.

Мовчав, тільки дивився поверх материної голови.

– Мало тобі жінки, що ти на цих хвойд спокусився?

– Ат! – махнув він рукою. – Нічо ти не знаєш!

– А шо я маю знать? – аж закипіла мати. – Дивися, вона тебе вижене, я тебе годувати не буду. І батько тобі ні копійки не дасть.

– Знаю, – сказав Смерд-молодший і підсьорбнув носом, ніби збирався заплакати, як колись у дитинстві.

– І в кого такий ти непутящий вдався? – сказала мати, а він побачив, що за спиною в неї цвіте, аж палає в сутіні бузок. І той бузок запаморочливо пах, і раптом бризкнули з глибини їхнього двору солов’їні трелі, й щось дихнуло з глибини мороку, аж задихнувся, бо раптово пожалів і жінку свою, й себе, і їхнього хлопця, і матір, яка придивлялася до нього, ніби була короткозора, і тих марух, що знову пили в бур’янах, і тих п’яниць, у яких немає місця під сонцем, і всіх людей, бо всі приречені – як би не жили і що б не робили. Бо над ними усіма пролітала, як відьма, невидима смерть, бо вона облягала землю, дерева й людей, бо вливалася в людину разом із повітрям та водою – хтось нерозважний випустив її, і годі вже зловити. Пішов повз матір, ніби то й не жива істота була, зайшов у сінці, зроблені його руками і вразився, які вони нечупарні й тісні і як пахне там чимось несвіжим і важким. “Це я так пахну!” – самовідречено подумав він і переступив порога. На нього від столу, від розкладених книжок дивилися вивідчі синові очі, й він не сів, а звалився на стільця, який аж захитався під ним, був-бо розклеєний.

– Мати де? – спитав хрипко.

– Хіба не знаєш? – різко відповів Сашко.

– Да, конєшно, – почухав неголене підборіддя батько. – Є що похавать?

– Не знаю, що це таке, – визивно сказав хлопець.

– Пожрать є шо? – вже сердито спитав Смерд-молодший.

– Не знаю, – мовив Сашко і знову схилився до книжок. Смерд вийшов у коридорчика, де стояла в них газова плита, що живилася від балонів, і підняв покришку; був там борщ. Налив тарілку й вийшов надвір, щоб не заважати хлопцеві. Але тут його чатувала мати.

– Це вже отямився чи знов підеш волочитися?

– Дай мені спокій, – буркнув він.

– Не будь дурний і перепроси жінку, – мовила мати. – Бо я тебе годувати не буду, ось землю можу поцілувати, що не буду.

– Знаю, – сказав Смерд-молодший і йому вже й борщу перехотілось.

– Ти шо, знов не робиш? – спитала мати.

– Чо’ ж, роблю, – невпевнено сказав він. – Це в мене одгули були.

– Не одгули, а загули, – єхидненько сказала мати. – Совість би мав!