Роман юрби

Тоді губи в свекрухи стали тоненькі й сині, а очка малі й колючі, і вона стрілила в невістку, ніби вбити її збиралась.

– Бо, навєрно, не даєш йому того, шо нада! – сказала чи власне пропищала вона, від чого Марія спалахнула, як піон, і притьма кинулась у хату, адже це була образа з образ, і свекруха чудово знала, як дошкулити.

Отож сиділа в хаті й ридала, а Смердиха-старша подибала до старого Смерда й почала буркати проти невістки, що така вона й сяка; старий Смерд у цей час плів сіточку й дивився на тепле плесо річки; воно манило його до себе, але добре знав, що сили до ловитви вже не мав. Отож слухав, а власне, не слухав шичне ґдирання жінки, і йому було зовсім байдужісінько і до невістки, і до того, що та сяка-така, і до власної жінки, а хотілося йому одного: сидіти в тиші, дивитися на тепле плесо річки, на якому завмерли чорні й сині човни з сірими постатями рибалок, плести сіточку й пити власний смуток, бо смуток останнім часом його не покидав – що не день, менше й менше в ньому залишалося сили.

– Чуєш, що я кажу? – спитала, звищивши голос, Смердиха-старша, вже й сердитися починаючи.

– Чи ж воно мені тра? – сказав старий Смерд і знову кинув поглядом на тепле синє і принадне річкове плесо, бо звідти війнуло на нього вологим запахом води й риби, і від того смуток його ще збільшився.

Тоді Смердиха сплюнула, бо що взяти з цього мурла, бо цей мурло останнім часом зовсім чудний зробився – немає йому ні до чого діла, а задирати його більше Смердиха-старша не зважувалась, отож подибцяла на вулицю, де завжди можна біля каменя зустріти когось із кумась, а ті вже не будуть такі безтямно тупі й байдужі, принаймні з ними якось і душу відведе.

Саме в цей час п’яниці в бур’янах допивали рештки самогону, обговорюючи подію, що звалилася на них, вони щиро співчували Смердові-молодшому й тихо радились, як йому допомогти. Смерд же молодший тихо сидів у дружньому колі і вряди-годи втирав собі ліве око, яке в нього хронічно сльозилось, а сьогодні тим більше. П’яниці зійшлися на думці, що найкраще когось із них послати до Смердихи-молодшої, щоб розказати, як було діло, і щоб вона Смерду вибачила, адже Смерд тут і справді не був винуватий, а тільки маруха, яка почала сама лізти до нього зі своїми телячими ніжностями.

– Я можу піти, – сказав Єва, – але в мене з бабами розговор плохо получаїться. Я з бабами якось общого розговору не находжу.

– А я от знаходжу, – сказав Партизан і гордо блиснув оком.

– То ти й піди, – сказав Єва – Слиш, Смерд, пусть Партизан пойдьоть, бо це він марух притащив, ти не проч?

– Мені все’дно, – сказав приречено Смерд-молодший. – Буза получаїця...

– То може, зара і йти? – спитав Партизан.

– Нє, зара вона сердита, – кволо заперечив Смерд-молодший. – Зара до неї лучче не соваться та й на роботу їй скоро йти. Буза получаїця...

– Брось, Смерд, а то ти какось як шмата, – сказав Єва. – Поживи в нашому бліндажику, сама прибіжить. А не прибіжить, тоже біда невелика. Нє, я проти того, щоб баб у нашу компанію водить. Од баб самі неприятності виходять – курячий помйот!.. Фу!

2

На цю пораду Смерд-молодший ночувати додому не прийшов. Мого жінка повернулася пізно вночі з твердим наміром виставити чоловіка з власного ліжка, вона вже наготувала відповідні слова, і те, що Смерда вдома не застала, якось дивно її врадило – це значило, що до нього повернулася маруха, і вони, певне, зараз десь забавляються у бур’янах. Сама думка про те так переколотила жінку, що вона й не вечеряла й цілу ніч прокрутилася, не мігши заснути, – все їй уявлялося, що її чоловік лижеться з тією почварою або й злягається, від чого все в душі в неї попалилось, і вона твердо вирішила таки покласти край своїм мукам.

Уранці в неї боліла голова, вона пересолила яєчню синові й випровадила того до школи, а сама випила аж дві таблетки обезболючого. Голова боліти перестала, натомість прийшло якесь отупіння, Марія вмикнула телевізора й дивилася, що там показували, – якийсь цілком ідіотський фільм. У цей час і прийшов до неї Партизан, умитий і зачісаний, і цілком тверезий; він хазяйновито роззирнувся по хаті й без запрошення сів, і собі дивлячись телевізора.

– Прийшов, бо мені тебе жалко, – заявив він Смердисі-молодшій. – Твій босяк тебе не вартий. Така ти женщина, що глянути любо, а він, паскуда, на курв тебе міня...

– Знову вони з вами? – кволо поцікавилася Смердиха-молодша.

– А как же, – сказав Партизан. – Мурка з твоїм таке витворяла цілу ніч, що стидно й казать.

У Марії все похололо всередині.

– Це ти правду кажеш? – пошепки спитала.

– А чо’ мені брехать? – мовив Партизан. – Коли б я мав таку женщину, як ти, все бросив би: і пить, і гулять, і баб водить. Я тобі тут у хаті й на дворі все зробив би як картиночку...

– А чом ти в себе не зробиш картиночку? – в’яло спитала жінка.

– Нєт стімула! – сказав Партизан й урочисто замовк.

– Як це стимула? – не зрозуміла Марія.

– А чо’ думаїш, я почав пить? А того, шо така мені зараза попалась, як та Мурка. Я їй те, я їй се, морожене з города носив, а вона з хахалями. Ну, й почав пить і гулять, хіба не знаїш?