Роман юрби

Доїв борщ і подумав; а далі що? Піти в хату, чи в бур’яни, чи взяти вірьовку й повіситись? Але він не зробив ні перше, ні друге, ні третє, а все сидів у той час, як мати говорила й говорила, виказувала й докоряла, повчала і шпетила, і це було ніби далеке постукування поїзда. Він же сидів посеред двору порожній як гарбуз, нічого не бачив і не чув, а тільки похитувався ледь-ледь і відчував, як там, над головою, несуться невидимі хвилі смерті, а в тарілку з борщем опадав цвіт бузку і ще якийсь цвіт, і пелюстки плавали по червоній поверхні; він же дивився на той цвіт, на стіл, почорнілий од негоди, на шмат облупленої стіни і раптом помітив, що мати вже давно пішла, покинувши його, і що це тільки йому вчувалося, ніби вона шпетить і вимовляє, а може, це він сам шпетив себе й дорікав, і вимовляв, і сварив, бо він таки в цьому світі як отой цвіт у борщі: і плоду на дереві не зав’язав, і борщ спаскудив. Отож завмер і загус у цій темені, навіть комариних укусів не відчував, а тільки заціпеніння, з якого вивів його пристук хвіртки – поверталася з другої зміни Смердиха-молодша.

3

Він слухав цокіт її каблучків з якоюсь збентегою й настороженістю, бо не відав, що йому має принести. Не обертався й не дивився в її бік, а тільки в миску з недоїденим борщем і з насипаним туди пелюстям. Крізь гілля дерев від вулиці прорізувався промінь од ліхтаря, і це світло ніби прожектором висвітлювало і його постать, і миску на столі, і шматок стіни. Цокіт каблучків затих.

– Чого тут сидиш? – спитала Марія. – Чи вже, може, тебе маруха прогнала?

Не відповів, бо й не міг – заклинило йому язика між зубів.

– Сашко спить? – втомлено спитала жінка і сіла неподалік. Від того, що вона сіла, а не пішла далі, не сховалась у хаті, в нього сіпнулось у грудях серце, і він пробурмотів, що не знає: спить Сашко чи ні.

– Уроки вчив, – сказав.

– Не хочу, щоб з нього виріс такий лоботряс, як ти, – мирно сказала жінка. – Хочу, щоб з нього люди були.

Мовчав, бо що мав сказати? Пахло бузком, і ніччю, і жовтим світлом од ліхтаря, а може, це так йому здавалося – тобто трохи й осінню, а може, його смутком, котрий цілий день їсть його, чи смертю, що невидна летить над головами. І йому здалося, що, може, він і не людина в цьому світі, що з нього залишилася тільки оболонка, сама шкіра, котра обтягує трухлявого стовбура, мішок, у якого накидали тієї трухлявитини, й тільки мала скалка того дерева стала світляком – тьмяно світить із нього синім світлом.

– Утомилася я від тебе, твоїх коників і від цього нашого життя, – сказала Марія. – Все, може б, перетерпіла, але не те, що побачила.

– Я не хотів, – хрипко буркнув. – Вона сама до мене лізла.

– Не хотів би, то б не лізла, – так само втомлено відгукнулася жінка. – Після такого не можемо жити разом.

Здригнувся і злякано скинув на неї очима.

– То це хочеш...

– Не будемо жити разом. Але давай по-мирному, без скандалів.

– Як це по-мирному? – не зрозумів він. – Це ж треба в суд подавать.

– А ти на тій марусі хочеш женитися? – різко спитала.

– Та Бог з тобою! – вигукнув він.

– Я тоже не збираюся заміж виходити, – сказала Марія. – Отож ні до чого той суд. Винуватий ти, отож тобі й платити за той суд, а з чого заплатиш?

Це була правда, і він ще нижче схилив голову.

– Нічого нам у наші діла чужих людей уключать, – мовила ще тихіше й утомленіше Марія. – Хай буде в нас полюбовне розлучення.

– Як так полюбовне? – здивувався він.

Промовчала. Чути було, як з вулиці дзижчав ліхтар, саме той, який протягував аж сюди синю руку й вимацував їх у темені, ніби хотів чи помирити, чи ще більше посварити.

– Цілу зміну сиділа на верхотурі й думала, – заговорила Марія. – Думала про життя наше покалічене і про тебе непутящого. Хлопець наш на тебе дивиться, а я не хочу, щоб і він був непутящий. Хочу його в люди вивести. Чого, думала, Йонта з моєю сестрою в маслі купаються, а я наче оте відро помийне розбите? Чого люди живуть душа в душу, а я наче деркач розтріпаний. Тільки те, що тягаю тебе п’яного й дурю себе, що отямишся. А ти ж не отямишся...

– Ну, чого таке кажеш? – невпевнено мовив він.

– Кажу, бо знаю. Тебе тільки на два дні стає, щоб триматись.

– Да, – сказав він. – Бо мені трудне!..

– Отож я й кажу розійтися нам тра. Але без скандалів, полюбовно. Згоден?

Він мотнув головою і хоч важко було сказати: був це знак згоди чи незгоди, жінка прийняла те, як їй хотілося.

– Нас двоє, то візьмемо більшу кімнату, – сказала вона вже діловим тоном – Шафа буде наша із Сашком, тобі й шафки вистачить. Стіл візьмеш, який захочеш, одежу кожен забере свою. Стільців у нас шість – три тобі і три нам. Двері заб’ємо, а собі зробиш вихід з вікна. Зведеш сінці й напополам купимо тобі газову плиту, поки що даю тобі лектричну. Три каструлі й одна сковорідка – вистачить чи хочеш більше?

– Вистачить і однієї каструлі, – сказав він і вперше ворухнувся. Повернувсь так, що ліхтар із вулиці висвічував половину неголеного обличчя.

– Даю три, бо їх у нас шість. Продукти, які є в хаті, тоже розділимо, щоб по-справедливості було. Кажи, що тобі не так?