Читаем Роман юрби полностью

Марія постояла у дворі: йшов до бур’янів. Трохи була схвильована, через те не взялася втягувати столика до хати, а підійшла до хвіртки. Смерд-молодший ішов розслабленою ходою безвольного чоловіка, спокійно курив, і його сині очі дивилися туди, де ридали у верболозах солов’ї.

Компашка сиділа колом і різалась у карти, марух не було. Партизан з осторогою зирнув на Смерда-молодшого, але той був добродушний.

– Є навар, – сказав він. – На літру самограю. Хто піде?

– Давай я, – сказав Партизан.

– Не, лучче Єва. Єву Іваниха лучче любить.

– Можна, – сказав Єва встаючи. – Давай червонця.

Смерд віддав, і Єва, як ведмідь, почалапав через бур’яни.

– Чо’ стоїш? – спитав Партизан. – Сідай замість Єви.

– Он же дєньгі на випивон оддал, – захихикав Харя. – Ілі у тібя що єсть?

– Коли он вгощає, – сказав Торя, – ми йому подкинуть можем.

– Нє, я тут до Партизана дєло маю, – мовив Смерд. – Поки Єва прийде, пішли, Партизане, погуляєм.

– А може, я не хочу з тобою гулять? – показав зуби Партизан.

– Коли так, то й так, – сказав Смерд і раптом урізав Партизана носком черевика. Той з криком повалився, хотів зірватися на ноги, але на ньому вже сидів несамовитий Смерд і гамселив, по чому бачив.

– Та ти шо, Смерд, очумєл? – крикнув Харя. – Сказився?

Торя навпаки спокійно вклав цигарку до рота й пихнув димом.

– Пусть б’ються, – сказав спокійно. – У них там свої щоти. По бабах!

Партизан рвонувся з-під Смерда, перекинув його і вдарив між бур’яни, ревучи, як бугай.

– Шо ви не поделілі? – спитав Харя, закурюючи й собі.

– Знає киця, чиє сало з’їла, – сказав Смерд.

– Конєшно, – мовив Торя, випускаючи дим – Кода б он до моєї баби ліз, я йому б тоже харю розтовк, ги-ги!

– Да, – сказав Харя, – баби – причіна человєческіх нещасть.

– Усьо чотко! – сказав Смерд, сідаючи на притоптаний бур’ян. – Де це той Єва, бо в мене вже кишки болять.

– Ну, скоро полєчіш, – сказав Харя. – І ми коло тібя, ги-ги!

– Ги-ги! – показав гнилі зуби Торя.


7


Марія Смердиха-молодша, в дівоцтві Демиденко, стояла біля хвіртки, хоч її чоловік уже давно зник у бур’янах, – чогось їй на мить смутно стало. В цей час повз неї ніби ненавмисно протягла пса куца Наталка; пес, побачивши Марію, до якої мав свої особливі собачі симпатії, ніби ненавмисне звернув до Смердишиного двору, потягши, звісна річ, за собою й куцу Наталку, бо та була мала, а пес великий, отож часто випадало, що не вона його вела, а він її, і ніколи з того вона не жалкувала, бо проголосила якось біля каменя: “Ніззя нікада опираться: шо має статься, станеться, а шо не має, то не станеться. Ото веде тебе, йди і ніззя тіки робить чорті-шо!” Отож куца Наталка звернула до двору Смердів, що миттю відзначила підзорна труба рябої Надьки, а за мить та вже стриміла біля каменя, ніби хотіла підслухати їхню балачку: її недоброзичливці казали, що та відьма чує за кілометр. Куца ж Наталка перебувала у тривалій сварці з рябою Надькою, через це особисто не була присутня при розмовах, які вела там роздразнена Смердиха-старша, що не завадило їй, певна річ, все, що там говорилося, відати по дрібочки.

– Здоров! – сказала Наталка, а пес зробив спробу обнюхати Марію крізь штахетини паркану, при цьому сильно матиляючи хвостом. – Бачила, що твій у хату вікном лазить.

– Треба ж цих паразитів якось учить, – трохи захолодно мовила Марія.

– Ну да, – сказала куца Наталка, – їм тільки дай волю – це таке стерво! А шо, правду кажуть, що ти з ним розійшлась.

– Хто каже?

– Ну хто? Свекруха твоя. Каже, що ти й двері забила двома цвяхами і шо все добро розділила і шо не годуєш уже його.

– Може, й правда, – сказала Марія, – а може, брехня. Стара до нас не заходить, то вона не може того знать.

– А ти і з нею посварена? – з інтересом спитала куца Наталка, аж подаючись до приятельки.

Марія промовчала. Увіч не мала настрою вступати в балачки.

– Думаєш, він справиться? – з сумнівом спитала куца Наталка, а її пес зробив спробу відчинити хвіртку лапою, щоб зайти до Марії, що йому, ясна річ, не вдалося, бо та хвіртку тримала.

– Горбатого могила справить, – сказала Смердиха-молодша

– Да, трудно з цими паразітами. То це ви і в суд подаватимете на розвод?

– І це свекруха сказала? – неприязно зирнула Марія.

– Нє, цього не казала. Це я вже від себе питаю.

– Ми з ним полюбовно розійшлися.

– Полюбовно? – округлила очі куца Наталка. – Це значить, що у вас як ото сварка. Ну, конешно, паразітів тра учить.

– Ми з ним розійшлися назовсім, – трохи сердито відказала Марія.

– Да, інтересно, – мовила куца Наталка, вела вона розпит обережненько, бо увіч бачила непривітність товаришки. – По судах кому воно приятно тягаться. Тоже придумали: не хочеш разом жить, то тягни в суд.

– А я не хочу ні перед ким вивертати своєї білизни.

– І це правильно, – сказала Наталка – А шо, ти і з сестрою посварена?

– З чого ти взяла? – здивувалася й трохи вразилася Марія.

– Аз тою, що вона про тебе у мене розпитувала. Ну, про цей твій розвод... А чого мене? Могла б і до тебе прийти.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза