Роман юрби

– А я й не тягну, – спокійно сказала Смердиха. – Тіки-но і клячею балакала. Кажу: чи не поцупив у тебе грошенят? Нє, каже, все моє на місці. Тоді де взяв? У мене тоже не брав, бо в мене нема чого брать. То, може, в батечка поцупив?

– Немає і в мене чого брать! – ще більше налився кров’ю старий.

– Ну, тоді не інакше, як заробив, – єхидно мовила стара. – Отак, не ходячи на роботу.

Знала, що буде далі. Старий не витримає й подибцяє в комірчину, яку замикає на здоровенного замка, ще й із секретом, а ключа ховає на шиї. Ні, він спершу лапне себе за шию: ми є ключ? Старий і справді те зробив – ключ був. Зараз він жбурне сіточку на землю. Р-раз! Жбурнув. Зараз він підійметься й подибцяє в хату. Ну да, зірвався як ошпарений і подибцяв. (А вона все чудово знала про цього старого: знала, де він ховає свого капшука і що по кілька разів на день зачиняється в комірчині й перераховує гроші; знала, скільки тих грошей, бо старий дурний і свого ключа кілька разів губив; знала, що не у старого дістав гроші їхній непутящий синок, але перевірити зайвий раз не завадить, бо гроші, хоч і не її, але її – старий довго не потягне при своїх болячках, отож треба і їй ті гроші берегти. Смердиха навіть не побігла вслід за ним, щоб підглянути, – не потрібно це було, а сіла тут-таки, на чоловікового стільця і все у ній заспівало й заторжествувало, адже зруйнувала спокій старого, зруйнувала! Хай і він трошки попереживає, бо не тільки їй одній хвилюватися й мучитись. Коли вже колотитися, то всім, і хай це буде маленькою помстою за його бездушність.

8