Читаем Роман юрби полностью

Ця новина Марію раптом схвилювала добре знала, що сестрі її біди – як маслом по серці, що вони з Йонтою залюбки перебиратимуть її кісточки, що, зрештою, може, сестра до неї й прийде, щоб розпитатись, а може, й не прийде, бо так повелося, що Валька з Йонтою ніколи в її двір і ногою не ступали, хоч не раз до себе їх запрошували – ніби підкреслювали, що вони між собою не рівня, що роблять їй милість, запрошуючи, – гнів уже клекотів у Марії, і вона хотіла відшити куцу Наталку – не до балачок їй було.

– Ну, я пішла, бо в мене нічо не зварено, – сказала й покинула Наталку з її вельми розчарованим псом, бо йому так і не вдалося сьогодні з насолодою обнюхати Смердихи-молодшої. Він аж заскавчав легенько, але міцна Наталчина рука повела його, куди не хотів, і він, опираючись і рвучись із ланцюга, рушив у подальші мандри, навіть не запримітивши, що ту розмочу біля хвіртки слухала, схована за рогом хати, Смердиха-старша, якій, однак, підслухи дали зовсім мало поживи, тож вона зайшла у невістчин дворик, щоб розпитати про сина, який потеліпався в бур’яни, зокрема, її страшенно цікавило, де взяв її син гроші, адже місцеві сороки вже встигли їй донести, що компанія в бур’янах уже п’є, прогнавши тільки Партизана, що марух із п’яницями нема і що “ставить” ніхто інший, як Смерд-молодший, а решта, навіть Торя, який виграв сьогодні у карти, п’ють надурнячка. Таке марнотратство синове тяжко вражало Смердиху-старшу; вона навіть подумала, чи не вкрав її синуля ті гроші в своєї жінки – оце й була причина, чому Смердиха-старша підслуховувала і чому так швидко забула про недавню з невіткою сварку – ось і стовбичила в невістчиному дворику, сподіваючись, що та з’явиться, в чому й не помилилась.

– Вийшла в мене сіль, – сказала свекруха, коли Марія ступила у двір. – Чи не позичила б? Неохота з-за одної солі до магазину пертися.

Марія блимнула на свекруху, але так уже в них повелося: коли першою заговорювала старша, то молодша цей знак миру безвідмовно приймала. Пішла й винесла старій скляничку солі, що й стало знаком їхнього миру.

– Не знаєш, чого Юрка поліз ото в бур’яни? – спитала солоденько.

– Мене це не інтерисує, – коротко відказала Марія.

– А не знаєш, що вони там п’ють? – тим-таки голоском спитала свекруха.

– Він весь час п’є, – мовила Марія. – Мені вже до нього діла нема.

– А не знаєш, що вони п’ють на його гроші?

– Ви звідки знаєте? – не втримала байдужого тону Марія.

– Ну, в нас на вулиці таке сховать трудно, – ухильно відказала свекруха.

– З марухами п’ють? – холодно спитала Марія.

– Нє, ті ще не приходили.

– Ну, то хай п’ють, мені яке до того діло.

– Воно то так, – сказала свекруха. – А де Юрка взяв гроші?

– Десь узяв, – буркнула невістка. – Може, у вас украв.

– У мене? – зчудувалася Смердиха-старша й засміялася, поводячи замотаною в хустку головою. – В мене не вкраде, бо в мене тих грошей нема. Де в бідного гроші? А може, він у тебе потяг?

– Ми з ним розділені, – сказала Марія.

– Ну, мені до твоїх грошей діла нема, – пропищала Смердиха. – Я тебе хотіла придупридить.

– Спасибочки, – мовила Марія. – Якось розберемося.

Смердиха-старша пішла до себе невдоволена. Одне те, що загадка залишалася загадкою, а друге: довелося йти на дочасне примирення з невісткою і все заради скіпки солі. По-третє, вона не мала з чим новеньким вийти до пащекух біля каменя – це найбільше її огірчувало. Зирнула на Смерда-старшого, той сидів на стільці і плів сіточку, водночас тужно позираючи на річкове плесо, – їй страх як захотілося зруйнувати спокій старого, а як це зробити, чудово знала: треба з ним заговорити про гроші. Через це вона крадьки підступила до старого й мовчки стала, тримаючи водночас на обличчі такий загадковий, тривожний і водночас таємничий, ще й урочистий вигляд, що він раз і другий кинув на неї роздратованим поглядом.

– Чого це стала тут, як стовп? – не витримав нарешті.

– Є чого, – багатозначно сказала Смердиха-старша. – Тіки тобі неінтересно, шо в нас у домі робиться.

– Нехай він завалиться твій дім.

– Твій, а не мій, – покірливо озвалася стара.

– Я вже тобі казав: немає в мене сили на вашу колотнечу.

– Ну да, – тоненько сказала Смердиха-старша. – А я нічо тобі й не кажу. Бо шо тобі до нашого дому, сімні і грошей наших, ну да!

– Яких грошей? – спохмурнів старий.

– А Юрка за шо п’є з тими гицелями в бур’янах? – кинула вона сухеньким перстом – Чи мо’, заробив?

– То, може, та кляча йому дала?

“Клячею” вони називали в своїх розмовах невістку.

– А ти й не знаєш, що вони не разом живуть? А ти й не знаєш, що вони забили двері, і Юрка лазить теперички у вікно? А ти не знаєш, що вони вже й вєщи розділили? Нічо ти цього не знаїш?

Смерд сидів, витріщивши очі: і справді нічого цього не знав. Серце в нього почало шалено гупати в грудях, а кров припливла до обличчя. Смердиха тимчасом цвіла від задоволення, бо й не сподівалася, що так легко зможе зруйнувати спокій старого.

– Що це ти там мелеш? – крикнув строго старий. – Що там брешеш?

– Млин меле, а я людина, – гордо сказала Смердиха – А бреше собака...

Старий спустив на коліна недов’язану сіточку.

– Що там таке? І не тягни!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза