Роман юрби

– Хто б подумав, – сказала ряба Надька, – що впаде на мене такий сором? Господи, коли б мені хто сказав, що таке має случиться, я б йому очі заплювала. – “А заплювала б”, – подумки згодилась у цьому місці дочка Трасицької. – В нашому роді споконвіку не було байстрюків, – дочка Трасицької при цьому всміхнулась (ясна річ, також подумки). – Я їй годила, я їй те, я їй се, а вона дивіться: отблагодарила! – ряба Надька при цьому витисла сльозину з правого ока; згодом, коли вона повторила це п’ятдесят два рази, довелося витискати сльозу і з лівого ока; дочка Трасицької при цьому притакнула, намагаючись дивитися на співрозмовницю якнайспівчутливіше. – Від теперішніх дітей благодарності не жди! Мало я била її, сучку, їй, бачте, – сорочку шовковую, кофточки, ліфчики моднєйшиї; їй, бачте, – Капрони, нейлони, рости розумна дєвочка, аж нє – вітер у голові! – “Пух”, – подумала консервативно дочка Трасицької, засуджуючи методи виховання рябої Надьки. – Я кажу: Галя, все тобі дам, тільки будь порадошна, будь умна; що я вже старалася: хіба в молоці, бестія, не купалася: духи, адікалони, мазі й перемазі, помади усякі. Воно, самі знаєте, хочеться, щоб дєвочка була, як усі, а вона – в кущі! – “У верболози”, – уточнила подумки дочка Трасицької. – Вижену заразу, вижену паскуду, хай іде до того, з ким волочилася! – ряба Надька в цьому місці заплакала, бо саме в цьому місці й дочка Трасицької, і всі дев’яносто дев’ять сусідів мали б її втішити, тобто сказати те, що вони й казали з долею лукавства, але й цілком доброзичливо: “Ну, що це ви, Надечко (видозміни: Надю, Надіє Опанасівно, сусідко, мадам), з ким воно не случаїться. Неприятность, що й казать, але ж своя кров!” – Отож-то, що своя кров, – схлипувала ряба Надька, – бо де їй подітися з малою. – “Що, донечка?” – запитували сусіди. – Славненька, очки, як тернятка, губки такі потішні, а апетит! Глянула на неї і серце розтопилося, – ряба Надька втирала сльози, даючи змогу дочці Трасицької і всім дев’яносто дев’ятьом сусідам уставити те речення, яке годилося сказати неодмінно: “Не беріть до серця. Не ви перша, не ви й остання. Тепер такі діти!” – Тепера такі діти, – згоджувалася ряба Надька і звела голову: очі в неї сухі й сині і в них горить сухий і синій вогонь.

Дочка Трасицької почувалася не зовсім добре. Попри все, їй доводилося співчувати рябій Надьці, а єдине місце, де вона могла вставити своє запитання (там, де ряба Надька обіцяла вигнати дочку до того, з ким волочилася вона легковажно пропустила, бувши розчулена пристрасністю й багатою мімікою рябої Надьки. Тож мусила гадати, як повернути розмову до того, що її цікавило, але ряба Надька приголомшила її таким різким переходом, що дочка Трасицької знову змушена була по-дурному роззявити рота, як це трапилося ще там, у верболозах. Тобто ряба Надька навпрямки спитала у дочки Трасицької про того, хто цікавив значною мірою і її.

– Не хоче признаваться, – сказала ряба Надька. – Секрети од матері строїть.

Тоді дочка Трасицької закліпала очима, по-дурному розтулила рота і їй перед очима шмигнув верболозний залицяльник, власне, його білі з розрізиками по боках труси, заросла голова й широкі плечі, вона зрозуміла, що довідатись щось про цього загадкового типа в рябої Надьки їй-таки не вдасться, що вона потерпіла тут поразку, і що ряба Надька повелася в цьому випадку з нею таки нахабно.

– Я, я, – замекала дочка Трасицької, але зустрілася з сухим і синім вогнем, що струмував з очей рябої Надьки і, переможена остаточно, схилила голову, як схиляють їх переможені перед переможцями.

19