Роман юрби

Марія поверталася зі своїм Смердом додому. Вони мовчали. Смерд кліпав синіми, добрими очима і вряди-годи шмигав носом, як дитина, котра довго не могла припинити плачу. Марія йшла трохи позаду, наче ескортуючи його: після тих верболозних пристрастей вона стомилася й заспокоїлась. Їй навіть хотілося добратися до постелі (позаду лишався нелегкий робочий день, гуркіт і дзенькіт, крики “віра” й “майна”) і заснути, забувши про все на світі. Але перед нею ступав її Смерд, трохи заточувався і шмигав носом, і твердість не покидала її душі. Вона побачила ще здалеку лавочку (пух продовжував летіти), а на ній, як дві кам’яні статуї, – Ціпуна й Ціпу. Вони сиділи, вдивляючись кудись у далину, кудись у західне небо, туди, де крайобрій і червоні, засипані пухом хмари. Але Марія не хотіла одурюватися цим спокоєм так само, як і вечором, вона взяла свого Смерда під руку і притислась до нього плечем. Смерд повернув до неї здивоване обличчя, а вона всміхнулася до нього з такою ніжністю, що Смердове обличчя стало по-дитячому щасливе. Марія зробила щасливе обличчя й собі – то було, як ніколи вчасно, бо звідти, від лавки світили до них два повні, як місяць, і спокійні, як місяць, обличчя, вони пронесли повз ці обличчя своє щастя, і це щастя так і залишилося тут, на дорозі, серед пуху, перед двома місяцями, які аж закостеніли на лавочці. Потім Марія відсторонилася від Смерда, хоч і тримала його під руку, обличчя її знову посуворішало, а Смерд, який і досі переживав своє щастя, здивувався. Однак Марія не дала йому спам’ятатися: назустріч їм ішла, гукаючи Олєжика, дочка Трасицької – з Маріїного обличчя хлюпнуло таким щастям (Смердове й не переставало бути щасливе), що дочка Трасицької забула й привітатися, так і не догукавши до кінця солодкого імені свого сина. Марія теж забула привітатися, заполонена своїм щастям, а Смерд і не збирався того робити, тож вони проминули одне одне, як незнайомі. Дочка Трасицької одразу подалася до каменя, на якому сиділа ряба Надька, а Марія знову здивувала свого Смерда, зиркнувши на нього вовком.

Так вони і йшли. Смерд весь час дивуючись, але й не тратячи свого щастя, а Марія борсаючись у щасті й нещасті, доки не підійшли майже впритул до Йонтиного, колись її власного, порогу. Марія знову спалахнула щастям, цього разу якимсь незрозумілим, аж прекрасним, у Смерда від того ледве не розірвалося серце, бо він ніколи не сподівався такого від своєї жінки, у нього закрутилася голова і захотілося... того! Але він зрозумів: вулиця, рух, люди, пух, вони підходять до Йонтиного порогу, потутукують горлиці, вже чекає їх із бабою Сашко, іде по рибу з сіточками Олексій, хміль ще не покинув його голови, але щастя його жило і в тому хмелі, більше того, росло, як тропічні квіти, обплутувало й забирало в полон. Вони дійшли до Йонтиного порогу, Марія пломеніла від щастя, бо на порозі таки стояв Йонта, стояв і Вова й визирала з-за їхніх спин Валька.

– Здоров! – кивнула Марія Вальці і притислась до щасливого Смерда, обдарувавши його такою усмішкою, що Смерд почав думати, чи не завести їм другої дитини.

Йонта курив “Біломорканал”, Вова ясував губами, і вони щасливо б розминулися, коли б не потаємна Йонтина думка, про яку ми вже згадували. Тож він виплюнув допалений наполовину “Біломорканал” і сказав:

– Ти чо’ не заходиш, Марусь? Заходьте з Юрою.

Вова подивився на них з усією поважністю, на яку спромігся, а Валька велично кивнула:

– Заходьте, чого там!

Оскільки Марія не знала таємної Йонтиної думки, вона схвилювалася. Це була її перемога. Не вона напрошується, а вони. Ну, чого ж, вона зайде. У неділю, певна річ: робота, сім’я, клопотів не оберешся. Де працює Смерд? Влаштовується на “Електровимірник”. Ага, стара робота невигідна. Зарплата абияка, а тут у півтора раза случаїться. В них усе добре. В них усе дуже добре. Чудесно! Звичайна річ, як же інакше! А у вас?

Таке зайве й смішне запитання. Мабуть, і недовірливий читач засміявся б у цьому місці. Бо що питати, коли перед тобою такі чудові обличчя: Йонта, Вова і Валька? Що питати, коли все тут, як божий день? Тут хіба поблажливо всміхнешся, тож Йонта, Валька і Вова поблажливо всміхнулися.

16