Роман юрби

– Украв? – спитала строго.

– Нє, позичив, – все ще хихикав Шурка. – На вічне оддання. Де їх покласти?

– Сюди під вікно, – сказала Юлька, вона вже стриміла у вікні, як звичайно, виваливши на підвіконня пишні, майже не прикриті сорочкою перса.

Шурка метнувся до хвіртки, йому, правда, здалося, що неподалік щось шамотнуло, але не до того було – потяг двері у хвіртку. Юлька ж непорушно стриміла у вікні, доглядаючи, як цім тужиться, а Шурка нагально використав цю її непорушність, бо як тільки поставив двері під вікно, відразу ж звівся й потрапив рукою у щось драглисте, тепле й ніжне – ті ж таки справжні, такі бажані, такі знадні та любашні перса. Юлька на його рух не прореагувала ніяк, тоді він зашепотів спрагло:

– Пусти мене до себе, Юль! Ну, як аванс!

– Ні, – сказала вона твердо. – Зробиш, шо нада, тоді пожалуста. Знаю я вас...

Шурка пошкработав потилицю.

– Така ти невмолима?

– Така невмолима. Приходь завтра вранці. Щоб перед моєю роботою був, бо я рано виходжу.

І поки Шурка зібрався вдруге почіпати те, що так його врадило, Юлька відхилилася в кімнату, і стулки вікна зачинилися перед його носом. Він зашкрябав і легенько застукав, але вікно було глухе й німе, тож зітхнув тяжко. Добиватися ж активніше до Юльки було б нерозважно – ще сусідів побудить. Зрештою, був по-своєму й задоволений: до тих пишнющих перс він доступився, а раз так, дістав і аванса.

3

Він таки прийшов вранці перед тим, як Юлька мала піти на роботу на шкідливий завод; прихопив сокиру, молотка, цвяхи, бо навряд чи все те у Юльки було, а ще взяв власні дві привіски. Перед тим Юлька по-діловому попросила колишню господиню своєї кімнати:

– Я найняла цього лобура, цьоць, то пригляньте за ним, бо ще чо’ потягне.

– Добре, добре, – захитала голівкою на худій довгій шиї хазяйка, власне, колишня хазяйка. – А де це в тебе з’явилися ті двері?

Юлька на це нескромне запитання вирішила не відповідати, та й Шурка в цей час прителіпався, отож пішла дати йому вказівки. Шурка відразу ж вийняв з кишені складеного метра й почав вимірювати вікно. Юлька постояла біля нього мовчки, приглядалась.

– Там на столі кастрюля з борщем і хліб у кульку – захочеш, поїси.

– А вторе? – спитав він.

– За вторим додому побіжиш, – мовила Юлька.

Не перечила, коли він її облапав за груди, тільки й зітхнула: “Ох, Шурка!” – й махнула на роботу, бо й пора було. Шурка знову проміряв вікно, а тоді двері – виходило, що двері були ширші Юльчиного вікна десь на долоню: треба було або зрізувати двері, або довбати стіну. А що зрізувати двері було легше, то він провів цвяхом, приставивши пилочку, лінію. І саме в цей час його щось затурбувало – озирнувся й побачив, що внизу, у дворику (дім був, як уже казалося, на косогорі, а Юльчине вікно на горбі) стоять усі восьмеро жінок із Ластів’ячого Гнізда, а біля них порозтуляли роти й порозпускали шмарклі їхні малі подобенства, від чого пички їхні здавалися ніби й дегенеративні, – і всі вони невідривно дивилися на його роботу, ніби бачили бозна-яку невидаль. По тому колишня господиня Юльчиної кімнати хитнула малою на довгій шиї голівкою й рушила по стежечці на пагорба, тримаючи на вустах чемненьку гадючку-всмішечку. Зупинилася біля нього десь на метр, і він почув, бо мав тонкий нюх, що від неї пашить важким козиним духом; зрештою, й вона сама вельми подобала на козу, якій чомусь захотілося стати на задні кінцівки, а передні вважати руками. Отож ця дивна коза в людській подобі ще раз чемненько вичавила на вустах гадючку-всмішку і замекала, правда, так управно, що з того мекання виразно проступили слова:

– То це вона, та Юлька, найняла тебе, чи що?

– Найняла, – сказав Шурка, примружуючи заплиле димом ліве око.

– І скільки в неї за цю роботу хапнеш?

– О, цьоцю! – сказав Шурка, і його ліве око зовсім затулилося димовою хмаркою. – Хочете й собі вставити двері?

– Нє, – вони в мене справні! – сказала жінка-коза. – У мене двері, слава Богу, є.

– То чо’ вам з того за інтерес?

– А так!

– То хай буде й так! – показав зуби Шурка Кукса, а кількох кутніх у нього й не було.

Жінка-коза якусь хвилю постояла мовчки, а всі ті семеро жінок унизу і їхні подобенства зі шмарклями під носом продовжували нерушно стовбичити, мов неживі; жінка-коза якось кумедно, по-козиному-таки мотнула головою і спитала:

– А двері ці де взялися?

– Де вони взялися, мені до лямпочки, – сказав Шурка, ще раз проміряючи двері й вікно, щоб зайве не різати. – Мене найняли їх уставити, а шо, де і як – це ви маєте знать. А де вони взялися, цьоць?