– А трасця їх матері знає! – невідь-чому розсердилася жінка-коза; Шурці ж здалося, що там, унизу, між жінок, щось знову не так; он вони стоять усі семеро: одна подобає на вівцю, друга – на свиню, третя – на кота, четверта – на собаку, п’ята – на лисицю, шоста – на курку, а сьома – на нутрію (а може, він так собі це попридумував?); до речі, ота нутрійка таки розводила нутрій, так як і та, що схожа на собаку, тримала маленького, крапля в краплю вона, бульдожка, який тут-таки сидів біля ноги господині й невідь-чому ласо облизувався – пся ця картина, зрештою, мала бути звична Шурці, але щось його турбувало, і він не відразу ж примітив: жінок там, унизу, було не сім (восьма тут, біля нього), а вісім, і восьму він ледь-ледь розрізнив, так уміло й непомітно вона до жінок затесалася – була то, звісна річ, Людка. У Шурчине серце застромилася голочка, бо чудово знав, яка та Людка нишпорка, з іншого боку, йому й смішно стало: ну, винишпорить вона, що він, Шурка Кукса, переспить із Юлькою – то що? Хіба лікті собі покусає, бо сама ще ні з ким не спала. Проте працювати під таким оглядом було не вельми затишно, отож він і сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму.
– Ідіть уже, цьоць, коли все сказали, і не мішайте мені работать. І ту компанію знизу заберіть.
– А може, Юлька доручила нам, – промекала жінка-коза, – щоб ми наглядали за тобою?
Тоді Шурка Кукса почервонів, як піон, і по-справжньому розсердився.
– То шо, думаєте, я злодій? – рявкнув він, аж жінка-коза переполошилася і почала швидесенько сходити з горбка, але ще досить виразно промекала, принаймні він розібрав:
– Я не кажу, шо ти злодій, але двері ці десь узялись?
Йому захотілося жбурнути в неї пилкою чи метром, та логіка її була вбивча, тож він стримався і вирішив на цих наглядачів не зважати, та й що красти у Юльки, коли в її хаті (він уже устиг через вікно роздивитися) таки справді нічого не було, хіба стілець, чи столик, чи каструлю з борщем, а борщ вона зварила для нього. Ось чому він вирішив не зважати на жінок і почав спокійно працювати: вийняв вікно (а вони стояли), зрізав підвіконня (а вони стояли), став довбати стіну під вікном (а вони стояли), різав трухляве дерево, яке було під тиньком (а вони стояли); тоді легковажно про них забув, а коли опам’ятався і зирнув донизу, побачив, що їх там уже нікого й нема, хіба снувала двориком чомусь невдоволена й сердита колишня господиня Юльчиної кімнати, або інакше жінка-коза. Тоді він вирішив відпочити: витяг із хати стільця, сів на нього й закурив, а коли жінка-коза наблизилася, по-змовницькому поманив її пальцем. Це жінку заінтригувало, і вона хутенько подалася до нього на горба.
– Слиште, цьоць, – сказав Шурка Кукса, підморгуючи. – Може б, я у вас сам-жене баночку купив? А то Юлька мені Борщу оставила, ха-ха! Даже без второго! А на борщі далеко по поїдеш, тра горючого. То як, цьоць?
– А я шо, жену ту заразу? – хитро мекнула жінка-коза.
– Ну, цьоць! Ви мені не довіряєте?
Жінка-коза озирнулася спершу в один бік, потім у другий, а годі спитала свистячим шепотом:
– А ти звідки взнав, що в мене теє діло?
Шурка напустив на око пасемко диму і розсміявся:
– Та це, цьоць, ціла вулиця знає.
Жінка-коза знітилася, зирнула на Шурку зизом, схилила голову, а тоді знову озирнулася в один бік і в другий.
– А коли ти все знаєш, то чо’ раніше до мене не приходив? – спитала хитренько.
– Ошибку робив. Брав, самі знаєте в кого, – мовив Шурка.
– А ти не розпускатимеш язика, коли продам тобі ту заразу?
– Продасте, то й язика мого зв’яжете, – сказав поважно Шурка Кукса.