Читаем Роман юрби полностью

– Вставив тобі двері, – сказав, ледве ворочаючи язиком, Шурка Кукса. – Як там з розщотом?

– А замка? – різко спитала Юлька. – Чи я буду жити без замка?

Він здивовано сів на ліжкові й дихнув на Юльку такою хвилею перегару, що та аж відскочила від нього.

– Ти що, п’яний? – заверещала вона, ніби пилорама різала, в цьому була схожа на Магаданшу.

– Але ж, Юль, – пробурмотів він. – Про замок у нас договору не було. І про те, щоб я не був п’яний, теж.

– Забирайся! – верескнула Юлька. – Вставиш мені замка і не будеш п’яний, то прийдеш.

– Але ж замка тра купить, – сказав він. – А в мене нічо, – він вивернув свої і справді порожні кишені.

– Ну, харашо! – пом’якшала Юлька. – Замка я куплю. І щоб не був мені п’яний. Терпіть не можу п’яних, пойняв?

– Та пойняв, – сказав він, зводячись із постелі, і раптом кинувся до неї, схопив її лапищами й почав мнуть і там і сям, і вище і нижче. Юлька заверещала, викрутилася, дряпнула, як кішка, його фізію й почала гамселити його кулачками із тим-таки диким вереском. І коли він, хихикаючи, виваливсь у вставлені так гарно ним двері, то побачив унизу у дворику дев’ятеро виладнуваних одна біля одної жінок, вісім із Ластів’ячого Гнізда, а одну сторонню, певна річ, Людку. Всі вони безмовно дивилася вгору, де репетувала Юлька, а їхні подобенства спинилися так само з розверстими очима й ротами, від чого їхні обличчя здавалися дегенеративні. Шурка либився на весь рот і вихилясом сходив із горбка.

– А щоб мені не лапався, пойняв? – верещала вгорі Юлька. – Я тебе работать найняла, а не лапаться.

Тоді кілька з тих жінок унизу заіржали, але решта лишалися з незворушними фізіономіями, а маленький бульдожик, крапля в краплю схожий на свою господиню, зірвався на ноги, загарчав і загавкав несподівано грубим гавкотом, аж з ремінця рвався, але його тримала залізна рука господині – Шурка ж ішов і либився.

– Забув замка їй уставить, – сказав, насилаючи на ліве око хмарку диму, бо дорогою встиг і закурити. – Доведеться завтра прийти. І вставлю, хе-хе! На губу привішу! На! – він зробив непристойний жест, але ніхто на його ніби й жарт не засміявся, всі лишалися безмовні й непорушні, ніби це стояв гурт манекенів. Сам тільки бульдожець вдруге рвонувся на повідку і ярісно загавкотів.

– Не терпить мій Рекс п’яних, – сказала тоненьким голоском власниця бульдожка. – Він і мого Мішу кусає, коли той п’яний припреться. Він у мене розумничок. Цяця! Цьом!


4


Шурка Кукса прийшов до Юльки наступного дня, коли вже та повернулася з роботи. Був він тверезюсінький, навіть одеколоном пах, волосся було змочене й охайно зачісане, хоч одежа як була нечупарна, такою й залишилась.

– О! – сказала Юлька, пильно його оглянувши. – Тепер ти на людину схожий, а не на свиню.

Він теж уважно обдивився Юльку, прикидаючи, а на кого схожа вона, адже всі пожильці Ластів’ячого Гнізда на когось із тварин таки подобали. Мацнув по-свійському її за груди, на що вона аж ніяк не зреагувала, а тоді поважно сказав:

– Це щоб ти не думала, шо я не порядошний. Купила замка?

Замка вона купила, і він цілі дві години возився, врізуючи його в двері; пожильці Ластів’ячого Гнізда до нього вже звикли і перестали ловити супроти нього витрішки, хоча, пробігаючи, одна чи друга, чи хтось із дітей завертали в його бік голови й дивилися. З’являлися після роботи й чоловіки цього дому: Мишко, чи Міша, чоловік власниці бульдожка, навіть піднявся на пагорба, потис Шурці руку й почав стежити за його роботою, вряди-годи даючи цінні вказівки; вони мирно при цьому теревенили, в той час як Юлька варила (поки що в кухоньці колишньої господині її кімнати) картоплю і смажила котлети, притому не на одного, а на двох.

– Це ти його й на харчі узяла? – спитала колишня хазяйка.

– А шо ж, – спокійно відказала Юлька. – Раз я його найняла, то й погодувати чоловіка тра.

– То, може, ти для нього щось і гарячішого купиш?

– Обійдеться, – категорично сказала Юлька. – Терпіти не можу п’яних.

– Да, – сказала хазяйка. – Я тоже!

Їхня розмова на цьому й вичерпалася. Хоч ні, жінка-коза зробила виразну паузу, а тоді поцікавилася промекавши:

– І скільки він у тебе за ті двері здер?

– Всі гроші, цьоць, – сказала Юлька.

– Це чо’ я питаю, – скромненько проказала колишня господиня Юльчиної кімнати, – в мене в самої двері сама знаєш які. То коли він так уміє їх діставать, і коли він отакий майстер, і коли недорого візьме, то хай би й мені вставив.

– Це вже з ним самі говоріть, – байдуже сказала Юлька й попробувала картоплю ножем. – З мене він узяв двісті каребе.

– Аж двісті? – жахнулася колишня хазяйка.

– Ну да, тепер усе дорого.

Пішла подивитись, як іде робота, Мишко, чи Міша, вже пішов, а Шурка Кукса випробовував ключем замка: чи добре зачиняється.

– То коли в нас із тобою рощот буде? – спитав шкірячись.

– Не зараз же, – мовила байдуже Юлька. – По одинадцятій прийдеш. Тільки щоб ніхто не бачив, пойняв?

Він її одразу ж “пойняв” – запрошувала саме на той час, коли чоловіки згадували своїх жінок, а діти уже спали, і коли чоловікам та жінкам уже не до стеження, – мудра вона була, ота Юлька.

– Спробуй чи харашо работає, – сказав Шурка

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза