Читаем Роман юрби полностью

І вона, та загадкова людина з бур’янів, звела руки вгору, до зорещливого й холодного неба, з холодним круглим лицем на ньому, до всіх отих міліардів світів й безгучно крикнула в нього, до всіх його чортів та богів, до всіх інопланетян та прибульців, до того неозорого ніщо, який є усім, усе бачить, усе знає й усім керує: хай би вона прийшла, ота сила, що має тіло надії, а очі любові; хай би вона пролила і над нею свій вічний глек світляного молока; хай би не була вона в цьому світі самотньою тростинкою, яку ламає сухий вітер й засипає піском пустеля, і насіння якої – відчай, бо вона в цьому світі теж до чогось має здатися, а коли ні, то хай спустяться до неї ті, що шукають у цьому світі непорочних, і навіки її з цього бур’яну наберуть.

І тут вона побачила на стежці Рудька, того загадкового й незбагненного чоловіка, єдиного такого на вулиці, котрий вишуковував між ночі самотніх і непорочних також і наділяв їх тайною. Рудько стояв, залитий місячним світлом, і його руда чуприна палахкотіла; і Людка раптом усвідомила чітко й недвозначно, як це вміла тільки вона: Рудько уже давно її зрозумів, знає, що вона відчуває зараз; знає, що вона самітна, і немічна й безвольна, що в неї течуть із очей чорні сльози і що вона вже не має сили ні покликати його, ані прогнати. Тож схилився над нею, розпростертою на прохолодному лоні землі й і погладив їй волосся, заодно втираючи і сльози.

– Все буде добре, Люд, – сказав ніжно. – Все буде добре, тільки Бога ради не плач.


6


Через кілька днів до Ластів’ячого Гнізда під’їхала вантажівка, з неї вискочила Юлька, а з другого боку кабіни вийшов опасистий шофер. Шофер скинув заднього борта, і вони почали стягати з машини дошки. У дворі вже вилаштувалися всі восьмеро жінок у всій красі своїй із подобенствами-дітьми, які порозтуляли роти, від чого лиця їхні стали нетямкуваті. Й усі вони непорушно дивились, як падають спершу на траву, а потім одна на одну з виляском жовті дошки; від цього в дворі тепло запахло сосною. Юлька тицьнула в руку шоферові якісь гроші, авто ревнуло, газонуло, наповнило двір смородом та сопухом й виповзло задом у Безназванний завулок, тоді розвернулося й спокійно собі від’їхало. Юлька зирнула на жінок, що дивилися на неї мертвими очима, й рушила на пагорб до своїх нововставлених дверей, навіть і не подумавши пояснити цим майже мертвим жінкам, дітям і бульдожку, для чого вона ті дошки сюди приварганила. Тільки одна колишня господиня її кімнати, жінка-коза тихо мекнула вслід, ніби й інтересу великого до всього того не мала й ніби їй зовсім не хочеться щось розпитувати:

– Це вже щось строїть будеш?

– Аякже, цьоць, – рішуче сказала Юлька, повертаючись до жінок. – Треба мені десь газову плиту й балона поставити, не все ж я буду на вашій кухні. Ми ж із вами так і догуварувалися, бо платить мені вам за ту кухню нема з чого.

– А дошки тобі безплатно дали? – мекнула колишня хазяйка.

– Ну да! На приприятії виписали.

І вона понесла кругле лице й пишні перса, і закандзюбленого носика до своїх свіжопоставлених дверей, про які хтось із сторонніх ніколи б не сказав, що вони свіжопоставлені, бо старі були, репані й потерті. І жодна з тих виставлених у дворі жіночок ані на мак не повірила, що дошки Юльці виписали на “приприятії”, а повірили вони хіба в те, що навряд чи колись дізнаються, звідки ці дошки з’явились, а коли так, то спосіб діставання дощок увіч був у Юльки незаконний, що давало їм законну підставу дружно її засудити, чи принаймні обсудити. Цей загальний осуд, чи засуд, висловила вголос тільки колишня господиня Юльчиної кімнати, як особа до Юльки найближча:

– Ти ці дошки з двору прибери. Діти тут бігають і вопще!

Юлька не перечила, тим більше, що, крім дітей, існувало те загадкове “вопще”, пішла переодяглася, хоч перед цим скидала дошки не перевдягаючись – загадки жіночої алогічності, і почала тягати своє добро на пагорба, охайненько складаючи його там під вікном. Шурка Кукса саме в цей час знамірився пройтися Безназванним завулком у надії, що домовиться з Юлькою на чергове нічне побачення, але вчасно помітив, що вона тягає дошки і по-лицарському сховався у верболози, сказавши розбитому відру, котре там валялося:

– Вона бабка нічо, гаряча, але дуже дорога. Це я так у неї за наймита стану.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза