Роман юрби

Коля-рибалка завернув у завулочка цілком випадково і з мирними намірами: там, у Ластів’ячому Гнізді, жив такий собі Надим, чоловік жінки, що мала подобу кішки, відповідно й гримала в себе чудового, гарного, з білою китичкою на хвості і з білою маніжкою на грудях кота, якого любила більше чоловіка й дітей; через це чоловік відчувався вдома незатишно, тому й став рибалкою; отож він колись пообіцяв Колі чи жилки, чи поплавка, чи черв’яків, чи грузило; тому-то чортяка, який саме сьогодні прокинувся в душі Колі-рибалки, склав пальця бубличком і тихо постукав у серце свого патрона (давні греки описали б цей акт поетичніше: маленький крилатий божик Купідон, чи Амур, чи Ерос, наклав на лука стрілу і, хоч мав зав’язані стрічкою очі, влучно уцілив тією стрілою у серце Колі-рибалки); в такий спосіб той і опинився в Безназванному завулку і найперше побачив незнайому особу жіночої статі, яка стриміла у вікні, розливши по підвіконні пишні груди, із круглим, як місяць, лицем, яке було таке спокійне, байдуже і самозаслухапо, що Коля-рибалка забув про свого рибальського приятеля Вадима і вкляк, дивлячись на мимолітнє диво – щось його при цьому схвилювало, збаламутило, схопило залізною п’ятірнею за серце й викрутило його, як мокру ганчірку.

– Привіт, Місячна Зозулько, – м’яко сказав Коля-рибалка. – Щось я тебе раньше й не примічав.

Вона звела на нього очі й облила холодним перламутром, а може, це були якісь крижані мацаки, що обмацали його колючими, але й ніжними пальцями.

– Привіт, – байдуже сказала Місячна Зозулька.

Тоді Коля-рибалка ще більше забув про Вадима, а повів із Юлькою солодку балачку, бо вважав, що хто-хто, а він уміє охмуряти жіноцтво; вона ж відповідала коротко й байдуже, але якось так, що він все більше й більше піддавався не так чарові од цієї Зозульки, бо чарів, окрім пишних грудей, вона й не мала, як пошептам отого свого чортяки, який відразу ж дав йому знати, що тут зірвати квіточку буде досить легко. Про тещу в цей мент Коля-рибалка й не думав, бо йому вже було й не до неї; зрештою, так склалося, що він був саме у відпустці, отже, на роботі завести романа, як казав, не міг, а без романі, коли в ньому прокидався чорт, йому, ясна річ, не вижити, хіба з горя напитися й черговий раз вигнати з дому жінку та тещу. Але він уже сказав надто багато солодких слів, які підказував йому на вухо чортяка, отож тим простим засобом (напитися й вигнати жінку й тещу) вже не одбутись, отож його язик пролопотів те саме, що колись лопотів і язик Шурки Кукси:

– Мо’, ти мене в гості присогласиш?

– Багато ти хочеш, – сказала незворушно Юлька.

– Нє, я серйозно.

Вона замовкла і знову облила його холодним перламутром.

– Може, й присоглашу, – сказала спокійно. – Зроби мені з цих дощок сінці, то й договоримся. Кажуть, що ти вмієш...

Коля-рибалка отетерів: це що, вона з нього сміється? Сінці робити треба не менше тижня чи й два, за це можна взяти добрий кусок, а вона хоче так?

– Заплатиш мені чи так? – спитав Коля-рибалка.

– Сам знаєш, – сказала, не дивлячись на нього, Зозулька.

В голові Колі-рибалки вихором почали проноситися думки, розкладаючись саморушно на “так” чи “ні”. Він робитиме їй сінці – це чудова ширма, і чортиця-теща ні про що не здогадається. Зможе робити, отже, сінці і тут, і там, і то не раз, аж поки перестане мучити його чортяка, – романи ж у Колі-рибалки тривали після того, як досягав він свого, не більше тижня. Коли жіночка траплялася законозиста, здобував її довше, але коли вже її мав – таки не більше тижня, такий уже в нього організм. Тут здобувати її довго не доведеться, і він залюбки б узявся до тих сіней, але виступав ще один резон. То, що він узявся б за підробіток, утішило б і жінку, і тещу, але вони однодушно, різко й безкомпромісно зажадали б, щоб він віддав їм зароблені гроші. Отже, виходило, що за сінці, зроблені ним, мав би заплатити він сам. Коля мав приховані від жіноцтва п'ятсот карбованців; міг би сказати, що взяв сімсот, а двісті і ніби лишити собі – вони після ґвалту на це погодяться, але чи не задорого випадало таке задоволення.

І поки він отак міркував, Юлька у якийсь спосіб устигла порозумітися з його чортом, і чорт почав у ньому ворушитися, ластився до нього, шепотів, ніжив, задурманював голову; брав його очі, одне в одну долоню, а друге в другу і жбурляв ними, цілячи в отой пишний розлив перс на підвіконні, й Коли рибалка став відчувати, що зараз він розіллється перед нею в озерце, що йому вже зовсім байдужі практичні резони, що живе він раз, сказав йому чорт, а гроші все одно розвіються, як дим. А тут, сказав чорт, ти нап’єшся. І не те інтересно, мовив мін, що ти завоюєш якусь жіночку, аби потім про те солодко згадувати, а те інтересно, що навісиш здоровенного гусячого носа тещі з її стежами, підгляданнями – за це варто заплатити не тільки п’ятсот, а й тисячу рубликів. І це був, здається, останній аргумент, який переконливо Колю-рибалку подолав.

– А бляха в тебе є, щоб покрить?

– В тебе нема? – спитала безтурботно Юлька, вона вже знала, що він погодився.

– Матеріал твій, – сказав Коля.