Роман юрби

– Толем покриєш, – мовила Зозулька – Я дістану.

Тоді Коля-рибалка трохи помнувся і почав дивитися кудись поверх її голови.

– Треба мені там кої об чом переговорить. Не знаю, чи буду свободний, – сказав він.

– Переговори, мені не горить, – сказала байдужно Юлька.

Коля-рибалка недаремно так сказав: він був тактик управний, оскільки працюватиме на очах не тільки Безназванного завулка, а й цілої вулиці, то на таку роботу мали дати і санкцію жінка, а передусім теща як його моральний сторож. Усе, що чиниться, має бути відкрите, щоб у жінок не виникло передчуття чого таємного, схованого, – вони на все це нюх мають бездоганний, таємним, отже, має бути тільки одне, а для цього треба вибрати найлогічніший час. Той час, що його бездоганно точно вибрала Юлька для Шурки Кукси, Колі-рибалці, звісно, не підходив і то з простої причини: він тоді мав лежати побіч своєї законної жінки і давати тій жінці якось раду, як дають раду в цей час своїм жінкам інші чоловіки околиці, – і все це при нервовому наслуханні тещі, бо коли б він того не робив і не возився б із жінкою, теща відразу б засікла, що тут щось не так, і почалися б вивіди, шпигування, а це вже діло небезпечне і до цього доводити не можна. Отож Коля-рибалка довго з Юлькою не розбалакував, а пішов до Вадима (це також треба було зробити на випадок потреби доказувати алібі), узяв у нього жилку чи поплавка, грузило чи черв’яків, а коли переходив двір Ластів’ячого Гнізда, відчув, що настромлений на вісім жіночих поглядів, ніби якийсь там святий (Коля-рибалка випадково бачив таку картинку, ну да, в тещі була релігійна книжка); отож він був як той святий (Себастіян, скажемо від себе), а всі вони конечно засікли його балачку з Юлькою і тепер умирали від цікавості все вияснити, адже в дворик та балачка не донеслася, дув вітер і слова відносив і осипав у сусідньому садку, де їх міг почути хіба що старий, шолудивий пес, що понуро сторожував майже порожні цього року яблуні й такі дрібниці, як балачка Колі-рибалки з Юлькою, були йому цілковито нецікаві.

– Це не про сіни для себе Юлька з тобою догуварувалась? – сміливо мекнула колишня хазяйка Юльчиної кімнати.

– О! – спинився Коля-рибалка здивовано. – Ви все знаєте, цьоць. Про сіни! Але не знаю, чи братися, з жінкою тра переговорить.

– Мало дає? – спитала жінка-коза.

– Малувато, – сказав Коля-рибалка. – Тепер таке времня, що все дорого.

– Да, врємня теперички тяжолоє, – мовила власниця бульдожка і сама схожа на бульдожка.

– Не знаю, не знаю, – сказав Коля-рибалка – Може, візьмуся за цю роботу, а скоріше ні. Рибку ловить мені інтересніше. І додому якогось хвоста принесу, й укалувать не тра.

– Да, теперички чоловіки ледачі, – сказала власниця бульдожка.

– Бо кому воно, цьоць, нада – жили надривать? – мовив Коля-рибалка й пішов геть; саме таке про себе враження, як про незацікавленого, він і хотів залишити. Потім він їм розкаже, що його до цієї роботи приневолили власна жінка і теща, і що може бути принадніше, коли власна жінка, а ще й теща, тобто власний сторож його моральності, штовхають тебе в обійми якоїсь Місячної Зозульки. Не був би він мужчиною, щоб таку нагоду втратив.

Отож Коля-рибалка спокійнісінько повернувся додому, тещі не було, хлопця їхнього також, жінка – сама. Він трошки з нею погрався, хоч вона не була схильна до любовних ігор і на його приставання відбивалася й огризалась, хоч не пальми активно. Наразі прийшла й теща. Трохи попорався біля рибальського причандалля, здобувши кілька словесних колючок від жіноцтва на цю тему, і аж тоді ніби згадав те, чого не забував, але так подія мала виглядати малозначущіше.

– Забув сказать, – мовив він. – Оце заходив я до Вадима, то там нова якась у Ластів’ячому Гнізді... Хоче сінці пристроювать. Звідкісь знає, що я це вмію.

– Це я їй сказала, – мовила теща.

“Чудово, – подумав він. – Один-нуль в мою користь”.

– Просить, щоб я їй ті сінці поставив. То я їй нічо не сказав, думаю, дома пораджуся. Щось мені не дуже охота одпуск собі переривать, лучче я на човничку посиджу...

Вони обоє витягли в його бік обличчя й заблищали очима. “Рибка клюнула” – подумав по-рибальському Коля й солодко за курив сигаретку.

– А скільки дасть? – спитала Любка.

– В тому то й річ, що дурничку. П’ятсот.

– А ти поторгуйся, – жадібно сказала теща.

– Каже, нема в неї більше.

– То кугутка, – сказала пристрасно теща. – А кугути гроші мають.

– Я її грошей не лічив, – мовив Коля-рибалка. – І не дуже мені хочеться в одпуск укалувать, досить, що на роботі укалую. Коли хочете знать, мама, я тоже кугут.

Теща дещо знітилася.

– Ти вже не кугут, – сказала вона. – Ти вже давно в городі живеш. А кугути – це ті, шо тільки-но з села перебрались... По-моєму, та за ту роботу візьмись... Там таке воно шкарапетне, таке почварне, – сказала до своєї дочки. – І такі в город лізуть. На шо вона надіється. Аж смердить од неї кугутством.

Те, що вона так відзивалася про Юльку, було добре, хоч трохи дрочило самолюбство Колі-рибалки; не така вже, як на нього, та Юлька була почварна.

“Отже, два-нуль?” – спитав він себе.