Читаем Роман юрби полностью

Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав ще неперепалений хміль, чи й справді був понікуди задоволений, чи, може, надто засмітилася йому голова дивними думками, а думав він не про свою жінку, з якою тільки-но відбув любасну баталію, і не про тещу, якій він так славно наставив цього разу гусячого носа, а думав він про Місячну Зозульку із Ластів’ячого Гнізда, бо раптом зрозумів, що його в ній вабить. А вабила його в ній саме ота її “кугутість”, і це збудило в ньому чи спогади про власне дитинство та юність, чи йому запахло батьківською хатою, бо в тій Юльці й справді все було “кугутське” – а до подібних дівчат залицявся він хлопцем, і вони вважалися йому верховенством принади й краси. Більше того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може, первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах, гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані з каменю, баби із пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначав, що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і дурних думок, бо йому здалося, що Юлька – це в дивний спосіб ожила скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він нею обпікався – такого в нього ніколи не бувало з жінкою власною. Він виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а пахтіло, а може, полином з любистком, і від того в Колі-рибалки, в його сп’янілому, задурманеному мозкові й у схвильованих грудях, підіймався недовідомий щем, бо йому раптом згадалось, як він, ніби не в цьому, а в іншому житті, косив траву, як він кидав снопи в молотарку, згадалося йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі дівчата на молотарці й захоплений дзвін жайворонка над усім тим. І тоді він біля молотарки притиснув одну з тих прекраснооких дівчат, вона заверещала й почала відбиватись, а він відчув у руці тремтливо пульсуюче персо і на повні груди вдихнув отого сільського, чи, як казала його теща, “кугутячого” духу дівчини – ото його він сьогодні так само виразно почув од Юльки. Але таке запаморочення тривало в Колі-рибалки тільки мент, бо хміль витік із нього, як зайва вода, і він озирнувся задоволено примруженим оком. І став гордий од того, що лежить не в якійсь задрипаній селянській хаті, а тут, у міській, що від нього тільки-но пішла жінка, котра не зіллям пахне, а духами, бо перед любов’ю завжди трохи духається, бо вона годить йому, от навіть випити сьогодні дала і ще щось інше, а він не оганьбився, хоч міг би, бо не така проста штука достойно впорати за один вечір двох. Оце й стало тим заспокійливим акордом, який знову допоміг йому приплющити очі й поринути в сон, а сон його, попри все, був про село, про ожилих скіфських баб із круглими місячними обличчями; про коней, котрі бігли в нічне, і від них дурманно пахло ніччю; про корів, які топтали вранішню золоту росу й подавали трубні гуки назустріч великому світилу, що сходило; про запах скибки свіжого із печі хліба, политого олією й притрушеного сіллю, і про те, як із хрумкотом кусав він щойно вирваного з грядки огірка. І там, уві сні, він відчув, що якась невіджалована туга гложе його, а від чого вона й до чого – Бог відає; а ще він побачив, що йде через хату біла мара з білим крейдяним обличчям, і стояв у горішній шибі повний місяць і обливав ту постать ззаду, а над головою в тієї мари щось металеве блиснуло, і він раптом перелякався, що це йде до нього якась нечиста сила, аж злякано підхопився;

– Шо?

– Та це я, – засміялася Любка. – Зробила собі ні ніч косметичну маску.


9


– Ти того, – сказав Юльці Коля-рибалка, коли прийшов на роботу, а та саме готувалася відходити на свою, – шукай чим покрити сінці, бо я вже через два дні буду кончать.

– А ти мені не дістанеш? – спитала Юлька, якось загадково всміхаючись.

– Про те в нас договору не було, – сказав Коля. – Ти й так мені дорого обходишся.

Вона нічого не мовила й пішла, а Коля озирнув її з висоти, тобто з горбка: і справді була почварна. І що він у ній знайшов – аж так на неї укалує, ще й немалі гроші за те своїй жінці платить на відкупне: нє, він-таки справді сказився. Подумав, що сьогодні треба дати собі відпочити, тобто попрацює він сьогодні й безплатно, або спробує домовитися, що вона заплатить йому іншим разом, бо він після вчорашнього якийсь ніби ватяний. Позіхнув на повного рота, закурив, але сигарета йому не смакувала. Озирнув критичним оком свою роботу: виходило ніби й непогано.

“Да, я малахольний, – подумав він самокритично, – як уже кажусь, то кажусь!”

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза