Читаем Роман юрби полностью

Кругленька, затишненька бабуся зі срібним сяючим волоссям стояла серед хати й плакала великими голубими слізьми: була вона сирота, ця бабуся; і от зайшла до неї ця дрібуня з величезною листоношською сумкою й пожаліла її. Вона плакала, що живе сама, що нікому води їй подати і їсти зварити, і тільки одне око її було скошене, напружене й тремтливе, а вуста рахували, ледь-ледь ворушачись, коли падали на її стола банкноти...

Сиділа на круглому стільці серед хати, очі її вже не були, як ґудзенята, – мертві й закостенілі, наче вшиті для іграшки, а рот розтулився, і в тому роті стриміло кілька жовтих і погнутих пеньків. З чорної отхлані висунувся білий, покритий накипом язик і покотилися з нього м’ячики, чорні, рипливі, хитливі. Еге ж, стара сміялась, а позир її спинився на стіні, й там, ніби на екрані, просвітилася та сама дрібуня, яку згадувала, але вже без бантиків, а з волоссячком, міцно стягнутим біля потилиці гумкою з дитячої соски. І не було в тієї дівчини ані сумки її великої, ані пачки листів, перев’язаних шворкою. І та голівка дівчача хиталася тужно з боку на бік, і сипалися з її очей великі сльози.

– Бабусю, рідненька, ну, як же це ви забули? Я ж приносила вам ту пенсію, приносила!..

– Бачить Бог, – сумирно плівся бабин голос, а сама покірно дивилася на оте заплакане личко, – не одержувала я пенсії. Ось хрест святий, і хай поб’є мене грім, коли одержувала! Хай скрутить мене, щоб я встати не могла! Чекаю, чекаю на ту пенсію; ні, думаю, піду! Мені вже так важко трудитись під ту гору, – на оці старої з’явилася каламутна сльоза, – а я лізу, лізу, бо й мені, старій, треба житочки!..

І хиталася там, на стіні, голівка мала, блищало тісно прилягле до тієї голівки волосся, а ще яскравіше блищали очі великі з величезними слізьми у них...

Стара йшла тоді по хіднику, викидаючи перед себе палицю, й била тією палицею асфальт. Жилава її шия витяглася, обличчя стало важке й понуре, а очі-ґудзенята знерухоміли. Замість серця товклася їй у грудях каменюка, а з лиця зовсім зникли вуста – так щільно стулились.


3


Сиділа за хатою на своєму стільці, вгорнулась у старе пальто з коміром, на якому стирчала тільки жменя шерстин, виставила валянці-обрубки і начебто дрімала, поблимуючи вряди-годи на річку й на жовті горби, й на західне сонце, що стало на найбільшій вершині й перетворилось у голову того горба. Руки старої під ту хвилю були засунуті в рукави пальта з хутряними нашивками, на яких було на обох вже по півжмені шерстин, і тримала вона п’ясті начебто в муфті. Спиралась об стіну, яка в цьому місці була витерта до блиску; обличчя її спало, звішувалися досить грубі вуста, ніс загострився й виблід, наче в покійниці, – проступили на ньому темні плями. Спокійно спали ще досить виразні брови, а очі, розплющуючись, світили рівним зеленим світлом: світ клався перед старою омиротворено й заспокоєно.

Неподалік росла єдина вишня і щодня баба дивилась, як червоніють її листки, і вже була та вишня в західному сонці зовсім червонолиста й горіла як вогнище. Грілася біля того ненадійного вогнища; думки її були спершу як дроти простягнуті, тоді наче вовняні клубочки, зовсім такі самі, як хмари в небі. І було їй, як там, у небі, ясно й чисто, була там синя пустеля з синім піском і не віяв там вітер, не шарудів пісок. Тиша пливла в тій пустелі – чуття її, а зелені очі освітлювали синю даль – свідомість її.

Невеликий чоловік у темно-синьому плащі, побачивши стару з вулиці, здивувався на її залізний профіль, що стримів над піввилізлим коміром; він кілька разів озирнувся й, несподівано для себе, пожалів стару. Може, й перед ним з’явилося на мить синє видиво пустелі, і йому стало страшно перед неозорою її безмірністю, а може, в чоловіка було надто жальке серце?

Стара ніби відчула той погляд і різко повернулась. Але побачила тільки темно-синій плащ, утлу спину й низько насунуту кепку чоловіка – ішов той вулицею, широко ступаючи й трохи смішно помахуючи руками.

Очі в баби стали чорні й мертві, вуста розтулилися і стулились – он яке обличчя засвітило вслід перехожому!

Неохоче встала, відчуваючи, як важко розгинати так надовго завмерле тіло – її одразу ж скував холод. Зирнула на дах власної хати – стримів там задимлений комин. Подибала в повітку, все ще не розігнута до кінця, а коли стала в дверях, зирнула з-за плеча на той двір під кручею, де ще зранку стояло двоє плетух.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Женский хор
Женский хор

«Какое мне дело до женщин и их несчастий? Я создана для того, чтобы рассекать, извлекать, отрезать, зашивать. Чтобы лечить настоящие болезни, а не держать кого-то за руку» — с такой установкой прибывает в «женское» Отделение 77 интерн Джинн Этвуд. Она была лучшей студенткой на курсе и планировала занять должность хирурга в престижной больнице, но… Для начала ей придется пройти полугодовую стажировку в отделении Франца Кармы.Этот доктор руководствуется принципом «Врач — тот, кого пациент берет за руку», и высокомерие нового интерна его не слишком впечатляет. Они заключают договор: Джинн должна продержаться в «женском» отделении неделю. Неделю она будет следовать за ним как тень, чтобы научиться слушать и уважать своих пациентов. А на восьмой день примет решение — продолжать стажировку или переводиться в другую больницу.

Мартин Винклер

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза
Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза