Роман юрби

Старий ледве не перекинувся з несподіванки, але був надто похмурий і надто давно не вірив у нечисту силу – миттю пізнав бабу, чи, може, й справді хитнувсь у його душі спомин про дитячу якусь казку. Забубонів щось таке, що важко прийняти за слова, бо думав він про своїх невибраних із човна єльців та головнів. У той час великий головень тріпнув хвостом, зблиснув лускою, але миттю й погас – було води в човні аж на половину.

– Я, сусідонько, в труднації тепера, – заспівала стара, пильно дивлячись у того човна, де побачила таку велику й таку блискучу рибу. – Чи не пособили б ви мені комина почистити?

– Га?! – вигукнув вражено дід. Позирнув злякано в човна: чи не видно там його срібних єльців і ще срібніших головнів.

– Я оце в такій труднації, – повторила лагідно стара і схилила голову на плече, наче пташка.

Тоді Смерд, закипів сердито, як густа каша, забубав чи прокльони, чи мо’ щось і пояснював, – були в тому бубанні й чорти, і комини, з яких вилітають відьми й турбують чесних людей.

– Отакий ти вже чесний, старий дурню! – вигукнула тонко стара, і в цей мент човен під старим схитнувся, а все дно раптом засяяло нестерпуще од срібних єльців та головнів. Тоді скочив дід на землю, махнув на стару, наче хотів ударити чи прогнати. По тому штовхнув човна і заляпав веслами так голосно і так сердито, що стара знову рота розтулила.

І посипалися з того рота чорні м’ячики, рипливі, хитливі; стара аж трусилася з реготу і трусилося довкола неї лопушиння й нетреба, і трусився там на річці, сердитий понікуди, дід зі своїм човном, повним води й риби, і трусився серед річки круглий реготун разом із тоненькою своєю дружинонькою, і дерева по той бік річки, і білі клапті шуму. Стара ж давно так не сміялася, хіба тоді, як одібрала пенсію двічі на місяць і тоді, коли той дурень... трусилася вона й трусилася, і в неї вже й духу бракувало сміятися – разом зі сміхом випливла з її нутра й сила, й повітря все. І вона захапала ротом, як хапають оті єльці в дідовому човні, і долоні її затанцювали на голові палиці, за яку трималася обома руками. А коли перевела подих, то з її грудей вирвався глухий посвист і, може, від того посвисту збудилося неподалік на дубі тройко кажанів, упало притьма в темряву й розрізало її тонкими ластів’ячими крилами.

Вона ще довго стояла на березі, схиливши голову набік, і була через оту свою веселість така добродушна, що кажани прокреслили над її головою аж троє кіл, і тільки по тому помчали туди, де купався місяць із ясною панею, і де розбивав веслами тишу сердитий аж понікуди Смерд.

Дибала вулицею, викидаючи перед себе палицю, і била нею в землю, жилава її шия витяглась, а обличчя знову стало важке й понуре. Очі погасли й застигли, ніби ґудзики, а замість серця колотилась у неї каменюка. Поверталась у свою хату з розчиненими вікнами, з яких і досі віяло димом, звідтіль давно витекло усе хатнє тепло – доведеться їй стягувати на себе все шмаття. Але ще не переймалася тим, у голові, наче на білій стіні, проявлялася картина жахкіша: влазить у її розчинене вікно злодіяка із ножиком у зубах.

Облило її потом, і вона на мент отерпла: там, у запічку, в самому куточку, лежав тонесенький згорток – пенсія, яку вона одержала за місяць удруге. Злодіяка з ножем у зубах простяг до того згортка руку, величезну, кощаву, із розщіпленими пальцями й раптом схопив згортка, аж захрустів той у жмені.

Нібито дощ обсипав стару з ніг до голови, начебто якась загуляла хмарка спинилася над околицею й навмисне вилила сюди свою воду. Стара йшла сягнистим кроком, міцно стискаючи палицю, йшла повна сили й рішучості. Вже не було в її тілі старечої немочі – ступав це могутній і сильний войовник. Не побоїться вона того здорованя, що й досі цвів на білій стіні її уяви, палиця її свисне, як рак узимку, і навіки розкроїть черепа, в якому уроїлася така нахабна думка: обікрасти її, таку самотню й нещасну.

6

Але не дійшла до свого мешкання. Злодій, якого намалювала на білій стіні своєї уяви, міг вільно вибратися через відчинене вікно й дременути в цю густу й темну ніч. Вона навіть побачила, як він біжить. Розтулений рот, висолоплений язик, вирячені очі, б’є і б’є босими ногами холодну землю, аж п’ятки врізаються у сідницю. Стара стояла й дивилася на ту втечу, переможно похитуючись, адже той злодій все одно не втече. Там далі він впаде від знесили й помре – не зможе, бідолаха, ані спинитися, ані здолати свого страху.