Роман юрби

Її об’їхав, наче в полон узяв, гурт хлопчаків на велосипедах: п’ять з одного боку і п’ять із другого. Вони скрикнули голосно й водночас і помчалися навздогінці із сутінками, світячи десятьма ледве блимотливими фарами.

Баба не помітила велосепедистів, викидала й викидала палицею і била нею об дорогу. Тоді випурхнуло, біжучи за м’ячем, котрий викотився з двору на дорогу, аж десятеро легких веселих дівчаток. Вони закружляли довкола старої, як світлі ясні метелики: були в червоних і голубих плащиках, і в кожної з-під шапочки цвіли червоні чи голубі банти. Найкраща й найтонша з цих дівчаток схопила м’яча, м’яч був також наполовину синій, а наполовину червоний, скрикнули вони дзвінко, як синиці, завернулись і побігли назад у двір.

Баба не помітила й цих дівчаток, вона йшла по вулиці й била палицею. Погук тонкий та високий примусив її, правда, скинути головою – подивилася пильно в глибокий сутінок. Зовсім неподалець стояв літній чоловік і дивився на річку – був то Ціпун. У вустах у нього, як у всіх цих чудних створінь, цвів рожевий вогник, і стара, доки дійшла до того чоловіка, майже полюбила його. Стала кругленька й лагідна, а ставши біля Ціпуна, полагідніла ще більш.

Чоловік був давно неголений і борода його сиво палала. Він виплюнув цигарку, аж прокреслила вона іскристе коло і впала в траву, розсипавши яскравий бісер; Ціпун, хотів повертати в двір, але стара спинила його, простягти руку.

– Доброго вам вечора! – сказала. – А чи знаєте, що я хочу у вас попросити?..

Ціпун глянув запитально, і стара побачила, що в нього чорні, холодні й крижані очі, й дивився він не так на бабу, як кудись поверх її голови.

– Я, сусідонько, в труднації тепера, – сказала лагідненько. – Чи не пособили б ви мені комина почистити?

Вона схилила голову набік і стояла, наче пташка, тиха й покірлива, і тільки очі її зблиснули гостро, хоч відразу ж погасли.

– То чого ж, – сказав Ціпун холодно, і хвіртка його заспівала. – Найміть собі сажотруса, то й почистить...

Стара стояла й дивилася на прихилену хвіртку. Не було вже чоловіка, тільки руда кішка вийшла з-за хати на стежку, сіла й засвітила до старої палючими очима. Баба сплюнула спересердя й пригрозила кішці палицею. Кішка позіхнула, облизалась, а її жовті очі засвітилися ще яскравіше...

Бубоніла, наче горохом сипала, дивилася собі під ноги на ті обрубки-валянці – човгали по землі й знімали порох. І не помітила, як повз неї пройшла, обійнявшись, закохана пара. Хлопець і дівчина дивилися невідривно одне на одного, а тіла їхні

давно були злиті в одно. Однаково стукотіли їхні серця, однакова кров кружляла в їхніх жилах і однакові думки думали їхні голови. Сутінок тісно сповивав їх у тому затишному їхньому коконці, і вони наче пливли над дорогою, чужі для світу і забувшись про цей світ.

Стара спинилася. Подобала на птаха великого й чорного – стояв серед порожньої вулиці, розгорнув крила і от-от мав злетіти. Знятися високо вгору до жовтого місяця й тієї єдиної зірки – напливала на околицю ніч. Густа й прохолодна, повна чудової достояності, м’якого напівосіннього смутку: висівали на землю останнє насіння бур’яни; тягли колючки лопухи, щоб зачепитися за одежу перехожого чи за хвіст блудящого пса; витягала свої вильця собача кропива – десь біля греблі монотонно шуміла вода, збиваючи шум, і клапті того шуму пливли, як вата, по воді – вже й Смерд перестав розрізняти, де шум, а де поплавці його сіточок. Йому надто добре ловляться єльці, і їх уже в човні стільки, що вода біля гумових чобіт зовсім стала срібна; місяць купався у тій ріці разом із зірочкою, і це така дивна пара – він великий і грубий, а вона тонесенька. Дід вирішив повернутися додому, але між піни загубив аж дві сіточки, тож їздить і їздить і крає човном чорну воду, хапає пальцями один клапоть шуму й другий. Зрештою, закоцюбли йому пальці, й сидить він, засунувши руки під пахвини, видивляє, як чорногуз, у темені пропалі свої сіточки.

Глухо забрязкали відра, і стара насторожилася: з темряви виплив Йонта. Пішла йому назустріч, але той і не зирнув на бабу. Хитнувсь убік і поплив далі, монотонно подзенькуючи порожніми відрами. Стара постояла з розтуленим ротом, і слова, які зібралася висловити до Йонти, повільно вмирали в тому її розтуленому роті. Зирнула на місяць і на хирляву його супутницю, а тоді рішуче подибала з гори до річки.

Смерд тимчасом знайшов одну сіточку – в його руках забився великий головень. Засвітилися радісно дідові очі, аж забув він про другу свою сіточку; наліг важко на весла і вже рушив до берега. Стрибав біля носа жовтий і грубий купальник-місяць, бавився зі своєю тендітною панею – човен ніяк не міг до тих чудних нурців доскочити. Тільки коли врізавсь у зарості нетреби, стрибонув тоді місяць зі своєю коханкою аж далеко вперед і опинився на середині ріки; ліг там спокійно горілиць і засміявся.

Смерд устав, щоб вийти на берега, але здригнувся раптово: там серед лопушиння й нетреби стояла, сперта на палицю, чорна, карачкувата мара.

– Доброго вам вечора, – заспівала вона. – А знаєте, що я хочу у вас попросити?