Романи Куліша. Мовчуще божество

Охоплений шалом нищення, збожеволілий од алькоголю вітчим зривав з вікон занавіски. Трощив дзеркала. З брязкотом падало скло. Зметений з стола посуд топтався ногами. Сокирою рубалися клявесини, столи, двері.

І коли цей сп’янілий ідіот, потвора, що в ній уже не було нічого людського, наближався, не знаючи, що він зробить в найближчу мить, до дівчини, вона з криком, в невимовному жасі, кидалася до матері, шукаючи в неї захисту.

Вона охоплювала рученятами материні коліна й, сховавши голову в складки її спідниці, плакала, захлинаючись од сліз, з серцем, стисненим відчаєм і болем.

А вітчим з реготом заносив сокиру й кричав: «Пусти, а то зарубаю!» Він стояв, похитуючись. У нього були червоні каламутні очі й розпатлане волосся.

Дружина робила спробу відштовхнути його й тоді тікала. А він з піднятою сокирою й диким хрипом нісся за нею з хати до хати, поки, послизнувшись, не падав і, впавши, не засинав безпам’ятним гарячковим сном п’яниці.

І якщо після таких потворних сцен вже якоюсь мірою тверезий, — зовсім тверезий він не був ніколи, — він спитувався погладити дівчину по голові, вона починала лихоманково тремтіти. І він, помітивши цей страх перед ним, сатанів. «Твої діти!..» — люто кричав він, і ганебна лайка звисала в повітрі.

«Картини, яких не треба дивитись би й дорослим, не то дитині!» Знечещений, знечищений, обернений в пустку дім. «Скрізь бруд, курява. Все переламано, порозкидано». Хаос пустелі, злидні. «Як нечисто все, як негарно, сумно, сумно було!» Розповідає Марко Вовчок в одному з листів про враження від рідного дому.

Це було вище людських сил. І люди не витримували.

Кравець-кріпак Михайло, нагостривши ножа, хотів зарізати божевільного ката-пана.

«Удруге вийшовши заміж, коли старшому братові Валеріяну було не більше 11 років, а сестрі Марії не більше 10, наша мати, що була повна любови, лагідна, понад міру добра, збагнула, що тримати дітей, бувших на вирості, при відчимі, людині розбещеній, дикій та гіркому гультяї-картяреві, що важко гнобив селян, немає можливости» (Дм. Вилинський).

Треба було рятувати, якщо не себе, — її життя назавжди було знищене й загублене, — то бодай дітей; їх треба було віддати з дому якнайшвидше, поки не було ще пізно, поки не трапилося щось остаточно жахливе.

Після одного особливо гидкого бешкету мати, схопивши смертельно переляканих дітей, втекла разом з ними з маєтку. Переховавшись у людей, на селянських конях вона потайки виїхала з Катерининського.

Доньку вона одвезла до сестри, Катерини Петрівни Мордовиної, що жила в Орлі, а сина віддала під опіку братові Миколі Петровичу. При собі вона лишила тільки малого дворічного Дмитра.

Діти віддані були з дому назавжди. Родина Вилинських розпалась. Дівчина більше ніколи не поверталась до Катерининського, не жила разом з матір’ю. Якщо вони й бачилися, то тільки на чужих людях в чужій хаті на короткий час. «З дня свого від’їзду сестра ні разу не була в Катерининському в матері, і для побачення з нею мати виїздила до Харкова, на Варгол або в Орел!» (Дм. Вилинський).

«Люди покривджені!» З родинної катастрофи дитячих років проросли перші паростки трагічної свідомости Марка Вовчка. Це не була для неї лише літературна тема часу, тема Гоголівської «Шинелі», «Бідних людей» Достоєвського, романів Діккенса. Це було для неї власне переживання дитинства, її особиста внутрішня й життєва тема.

В пансіоні

Бувають потрясення, які ніколи не забуваються. Рани, що не загоюються. Прірви, що постають і що їх не переступити.

Розлука. Руїна родинного щастя. Горе. Як щось спинилося в дитинстві Марка Вовчка, урвалося, так і на ціле життя!.. Горе дитячого життя потрясло її. Вона зазнала наруги. Перенесла приниження. В ній прокинувся страх перед людьми й життям. Вона стала внутрішньо замкнена, мовчазна. Трималася на відстані від товариства. Справляла, в своїй усамотненості, враження не то боязкої, не то гордої.

Такою вона вступила до пансіону в Харкові. Такою лишилася в пансіоні.

Розлука дітей з доброю, але безталанною мамою була родинною трагедією. Шкода було покидати стару куховарку Катюшку, покоївок, пасічника, хортів, овечок, корів.

Було важко розлучитися з матір’ю й братами, важко було забути про рідне гніздо, з яким зрослася незримими корінцями, хату, старий сад, «свою» ялинку, село, поля.

Молодший брат Митя, що залишився при матері, згодом писав: «У нас на селі лишились пам’ятки, що старший брат і сестра жили в Катерининському. Тут був і Валерочків сад і Машина ялинка. Наша стара бабуся, куховарка Катерина часто оповідала мені про сестру, називаючи її розумницею й красунею!»

Перебування в пансіоні ще більше розвинуло в ній внутрішню зосередженість. Вона остаточно замкнулась в собі.