Романи Куліша. Мовчуще божество

Богдан, син Марка Вовчка, оповідає, за родинними споминами, про пансіонні роки своєї матері: «Виховали Марію Олександрівну по-тодішньому може й гарно. До шістнадцяти років вона вміла чудово грати на клявесинах, мило щебетати по-французьки й танцювати модні танці. Більше й не вимагалось нічого від гарненької поміщицької дочки. Аритметику вона знала тільки до “ділення”. І потім все життя не могла справитись з четвертою аритметичною дією. Найтрудніші соціяльні, літературні завдання далеко миліші були її серцю в житті, ніж найпростіша задачка на ділення!..»

Не всі мають здібності до математики. Марія Вилинська їх, очевидячки, не мала. Програма викладання математики в приватному пансіоні з чотирилітнім курсом навчання обмежувалася 4 правилами аритметики і далі не поступала. І це було цілком послідовно.

Кожна доба має свій погляд на освіту. В 30–40 роках 19 століття не перецінювали ваги науки, зведеної до викладу середньошкільного підручника. Тоді були свідомі, що музика, добре знання чужих мов і танці важать більше в житті людини, ніж знання альґебри, вміння розкрити дужки в альґебричній формулі, або довести з крейдою на чорній дошці, що сума кутів в прямокутнику дорівнюється двом прямим, — псевдовчений баляст, що відбирає в підлітка все й не дає йому нічого.

Ми не знаємо, хто був учителем мови в Харківському пансіоні для дівчат в ці роки, 1845–1850. Це, очевидячки, не був ні Амвросій Метлинський, ані Костомаров. Але немає сумніву, 15-літня дівчина бездоганно оволоділа будовою фрази, літературним стилем. Не слід посилатися при цьому лише на її «природну» талановитість. В тексті листа легко відрізнити те, що було здобутком талановитости, і те, що прийшло від школи, навчання й учбових вправ.

Це не розповідна манера. Тут нічого від розхристаної фаміліярної балаканини. Це витвір, що сполучує досконалість виробленої фрази з глибокою повноцінністю змісту.

«Малесенький соловейко»

Марія Вилинська (або Велинська, як пише її дівоче ім’я Куліш) походила з поміщицької родини Вилинських-Данилових. Виправляючи біографічні відомості, подані про неї в «Енциклопедичному Словнику» Брокгавза й Ефрона й передруковані в якомусь часописі, вона збоку на часописному аркушеві зазначила: «Бабка по матері — полька-литовка. Батько — уродженець західніх губерень!»

«Дід наш, Петро Гаврилович Данилів, — пише брат Марка Вовчка, Дм. Вилинський, — бувши на постою десь у Польщі, приподобався княжні Радзивил і одружився з нею». Одна з їх доньок, 14-літня дівчина, Параскевія Данилівна, вийшла заміж за капітана ґренадерського полка, Олександра Вилинського, що так само служив в Польщі й р. 1831 брав участь у поборенні т. зв. «листопадового» повстання, а потім оселився в маєткові Катерининському Орловської губернії, де й народилася р. 1834 10 грудня їх донька Марія.

Розмовна повсякденна мова і в Вилинських, і в Данилових була однаково французька. «Мати наша, — згадує Дм. Вилинський, — була досвідчена, терпелива, тямуща та розумна вихователька. Дуже добре знала музики та мов, особливо французької, без якої нам, дітям, бувало ані поткнися!» Але в цій поміщицько-офіцерській родині Вилинських-Данилових народна українська мова й пісня не була чужа. В листі з 20 вересня 1857 Марковичка, посилаючи своєму чоловікові пісню, «Маленький соловейко», додавала: «Мій дід навчився її од козака старого у поході і любив її співати. Голос привезу з собою!»

Пісня була про маленького соловейка, що не щебече, про молоденького козаченька, що не жениться; що рад би одружитися, та долі не має.

Ой виведу вороного коня і винесу зброю.
Нехай зарже мій р’яний кінь, стоячи надо мною.
Та почує стара мати, сидячи у хаті.
А вже мого синонька на світі немає

.

Під списком пісні позначено: «Од козака, що возив сіль у Бобруйську кріпость 1812 года».

Батько Марка Вовчка не тільки любив і співав українських пісень, але й збирав їх, записував тексти й клав їх на ноти, так що в нього зібрався цілий збірник пісень. У тому ж листі до чоловіка Марковичева писала: «А ще пришлю ноти, що мій батько написав. Попроси Маменьку розіграти. Сам побачиш і пізнаєш, яка то музика! Багато знайдеш знакомих пісень тут!»

Так було в Вилинських, так було і в Данилових. Про Миколу Петровича Данилова, «маминого дядька», Марко Вовчок писала чоловікові: «Дядько таки добре говорить по-нашому, і це мене здивувало! Я цього ніколи не знала!»

Слід думати, в Харкові зросла й виховувалася українська вдача Марка Вовчка. Певне, тут вона опанувала народну мову українську.

Після пансіону. В Орлі у тітки

Її було 15 років, коли, скінчивши перебування в пансіоні, вона покинула Харків і на Великдень р. 1850 приїхала в Орел до тітки. Про цю тітку, материну сестру, Катерину Петрівну Мордовину, молодший брат Вовчків, Дм. Вилинський розповідає: