Романи Куліша. Мовчуще божество

— Нічогісінько не чую! — з щирою ревністю, прокидаючись з туманного свого забуття, відповідає хлопчик.

Визнання прикро вражає старого Василя Маркевича. Він глядить на сина, ладен в ту ж мить поривом нестримного гніву вибухнути, але хлопчикова щирість його знезброює. Він не витримує й регочеться; колишеться огрядне черево, трясуться масні, сльозами зволожені щоки. Він притягає сина до себе, схиляється й, поцілувавши Опанасика в чоло, відпускає його.

— Ну, то біжи!.. Бог з тобою… Гуляй собі, малий!..

Тоді всім і кожному з любовним захопленням, хвалячись сином, він розповідає про цей випадок і додає:

— Немає в Опанасикові лукавства!

Ні, не мав Опанас лукавства в собі ні дитиною, ані дорослий.

Грубенький, рожевощокий, батьковий мазун, він був утіхою для своїх батьків. Від нього більше нічого й не вимагали, щоб тільки був він лагідний, приязний, привітний. До кожного, що простягав йому руки, він тулився з заразливим сміхом і ніжною прихильністю. Цілий світ був відкритий для нього, як солодкий квіт.

Він не замикався в собі, не таївся ні з чим, не ховався за матір, абож батька, якщо хтось звертався до нього. Для нього не було знаних, або незнаних. З кожним він був як зі своїм. Звик бути з людьми й на людях, звик бавитись і щоб ним бавились. Повірив, що життя є забавка, радісний спів, веселе кружляння каруселі в холодку дерев під згуки голосного органу, що без перерви награвав «козачка», або «польку».

Старосвітська гостинність

Василь Іванович, Опанасів батько, великий був пан. Дука. Щиросердий господар.

На всю Пирятинщину вславився він своєю гостинністю. На всю Гетьманщину йшла луна про широку гостинність старого Марковича. Що на Чернігівщині гостинний був Любомирський абож Дунин-Борковський, то він на Полтавщині.

Хтось приїздив до Калюжинців, хтось виїздив. Когось урочисто зустрічали, когось не менш урочисто проводжали.

Просторий дідинець перед панським будинком, широке подвір’я, як на ярмарку, завжди заставлене було різноманітними возами.

Старовинний, катерининських часів, золотосяйний, на шкіратяних ременях ридван стоїть поруч модної чорнолакової, на крицевих ресорах, карети. Тут же відкриті фаетони, шарабани на англійський зразок, німецькі брички, як у колоністів на Катеринославщині, а то й звичайні луб’яні візки, що ними хтось, дрібнопомісний, приїхав по сусідству з Баришполю, Прилук абож Баришівки.

Іржать коні. Вигукують гайдуки. Вищать форейтори. На псарні гавкають збентежені хорти. З пекарні, як дрібний барабанний бій, доноситься безперервний гуркіт ножів. В повітрі пах квітів і лип змішується з пахом смажених м’яс і солодкого тіста.

Скрізь люди, скрізь біганина, метушня, щоденне бенкетування, гук, галас, музика, гульня. Усе, як дим, як морок, як мара, огорнено легким блакитнорожевим туманом, немов на пляфоні великої їдальної залі, розмальованому власними калюжинськими малярами з кріпаків. Пухкі янголятка, рожевотілі німфи, солодко-білі хмаринки. В півсонному зідханні солодкий солов’їний спів.

«Близький сусіда старого Василя Марковича, П. М. Таволга-Мокрицький, каже, що Опанасів батько був типічний український пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на чому більш, як на гостинності. Звісно, що Україна споконвіку вславила себе гостинністю!»

«Той день не в день, коли у такого пана сідає обідати мало гостей. Інколи між ними були такі, що господар не відав і не питався, що вони за люди. “Гість у хату — Бог в хату!” каже наша приказка» (П. Куліш. Дещо про Опанаса Марковича. Правда, 1889).

Розливане море вин, медів, горілок, наливок, настойок. Сьогодні пили, завтра похмелялись. Тож сором для господаря, якщо хтось вийшов би з-за столу або поїхав геть, не вконтентований достоту, не знемігши від надмірної кількости всього з’їденого й випитого.

«Трохи що не увесь час марнувався на клопіт, щоб якліпше прийняти, нагодувати й напоїти гостей. Так було і в Опанасового батька. Клопіт цей, — каже П. Таволга, — починався о год. 11 зранку. Слуги заходжувалися лаштувати до столу, а Василь Іванович увесь віддавався, щоб усе було улаштоване як слід!»

Пильнував. Дбав. Глядів. Не покладався ні на кого іншого. Усе сам.

«Там знайде він, що тарілка не так стоїть. Інде чарка далеко від тарілки. Інде склянка не витерта добре. Або пляшки з вишнівкою стоять не в лінію. Та отак годин зо дві або й зо три ходить він округ столу та вказує слугам, що те або це треба поправити!» (П. Таволга — П. Куліш).

Сказано: великий пан був! Дука!..

Під цей час Маркевич не терпів, щоб його хтось турбував, одривав од справи, яка цілком поглинала його. Ніхто не смів звертатися до нього в ці години з чимсь стороннім. Замахає руками, закричить, затопає ногами, втратить душевний спокій, наллється кров’ю. І потім довго скаржитиметься, що йому зіпсували той день.

— А кожен день то дар Божий, завжди неповторний, що його, як святощі, плекати треба!.. Не зневажаймо дарів Божих! — казав Василь Іванович.

Для радісного спокою створений цей красний Божий світ! Для втіхи серця! Парадиз!..

Він священодіяв у ці години. Був самозаглиблений, сповнений покликання.