Романи Куліша. Мовчуще божество

Нарешті приходила година обіду, — урочиста година!

Як у багатьох дуків, так і в Маркевича все було своє: свій хор, своя оркестра, свій театр, балет, декоратори, диригенти, композитори. І всі з кріпаків.

Усі музики й співаки були однаково одягнені в сині кунтуші з золотими китицями, немов на ритинах «Зерцала многоцвітного» XVII ст. Карі очі і рожеві личка дишкантів та альтів, гарні та приязні, вабили до себе. Були це дівчата й молодиці, перебрані по-хлоп’ячому.

Останній погляд на блиск стола, заставленого сріблом, порцеляною, склом, кришталем. На службу, вишикувану вздовж стін, чорнобривих і чорновусих парубків, підібраних як на один кшталт. Вгору на хори, де стоять співаки й музики й де диригент з батутою в руці чекає на знак від пана, щоб заграти польонез.

Знак до диригента. Знак до ліврейного льокая, що з великою палицею в руці стоїть коло дверей.

Двері розчиняються навстіж.

«Музика заграла польонез, і панство іде парами до великої залі, посеред якої простягся довгий стіл, вкритий білою, наче сніг, льняною скатертиною. В головах залі висів великий портрет графа Безбородька, катерининського канцлера й фундатора вищої гімназії в Ніжені». Магната, отця й благодітеля.

По першій або, частіше, другій страві господар, за звичаєм, підносив келих угору й хор співав: «Грім побіди роздавайся, веселися храбрий росс!»

«Не знати, — зауважує з того приводу П. Куліш, — для чого згадував Маркович співати цю пісню, що хотів він визначити нею, — чи підкреслити російський свій патріотизм, чи, може, навпаки, свою іронію до того?.. Певніше буде вважати останнє!»

Відразу після «Храброго росса» хор переходив на український репертуар і починав співати українські пісні. Перше співали пісню: «Ой гаю мій, гаю, густий зелененький!» За нею приходила «Чайка!» А потім, відповідно до настрою, бо гості встигали вже підпити: «Гей, гук, мати, гук! де козаки п’ють!»

Поки обідали, поки співали. Співали народних пісень українських, підкреслюючи тим демократизм пана, народницькі його симпатії, його признання до народу.

Філантропи

А тому, що за всіма тими турботами й клопотами не лишилося й найменше часу на господарство, то й покинено воно було на людей, на руки кріпаків та численних управителів, окономів та осавулів, що тими кріпаками керували. «Звісно, зауважує П. Куліш, гостинність та дорого коштувала, а кошти ті постачала даровизна кріпацької праці».

Дбав Василь Іванович не про себе, не про своє добро власне, а про добро інших. За своєю вдачею був він саможертовний, за своїми поглядами — філантроп, що над усе ставить загальне добро людське. Таким він і сина свого Опанаса виховав.

Тут були коріння!..

Усе приходило без зусиль, без праці, само собою. Треба було лише забажати чогось.

В Опанасові виробилася зневага до життьових піклувань. В глибині його істоти несвідомо склалося переконання, що не треба нічого робити, що він не потребує нічого робити. Треба не робити!.. Він повірив в непотрібність праці, в творчу дійсність неділання, що все, чого він потребує, приходить само собою: хата, їжа, нові штани, якщо старі обтріпалися знизу, нові закаблуки й підметки на черевиках замість стоптаних. Хтось повинен опікуватися ним, глядіти за ним, а він не має потреби ні про що думати, завдавати собі якийсь клопіт.

В істоті світу лежить музика. Над усім панує спів, рожева мрійність пляфонних німф, метеликова легкість янголяток з золотими луками й стрілами, хрумка несталість весняних снів.

«В Опанасового батька, Василя, була в селі Калюжинцях велика маєтність, і сім’єю його Бог наділив не малою, — розповідає П. Куліш. — Більшу частину синів Василь Іванович навернув до військової служби, а Опанас був його мазуном. Здається, він любив його більше за всіх і випестив з нього людину незвичайно добру, м’яку, гуманну, але живу й палку!»

Інших синів він віддав з дому, Опанаса лишив при собі. Цей був тільки для нього самого. «Мій сину!»

Він плекав і пестив його.

І виплекав!..

Кирило-методіївці

Пирятинський сусід Марковичів, П. М. Таволга-Мокрицький, що розповів нам про старосвітську гостинність українських панів 20–30 рр. 19 століття, з того приводу зауважив: «Часто-густо добутками тої гостинности було ніщо інше, як перевід добра! Я знаю декого з тих панів, що під старість не було в них що їсти!»

Старий Маркович не відрізнявся від інших. Добра людина, порядний і на свій кшталт чесний, пишний і гордовитий пан, він прожив величезний маєток. «Опанасів батько, за свідченням Таволги, був типічний пан того часу і добро своє сплюндрував і перевів ні на що більше, як на гостинності».

Після батькової смерти синам лишилися тільки незначні рештки великої колись маєтности. Панство занепадало, хиріло. Світ змінювався в своїй істоті. Щоб жити, пани примушені були служити. Панські сини обертались в різночинців. До дворянської грамоти долучувався диплом про вищу освіту.

Поступившись своєю частиною спадщини одному з своїх братів, Опанас Маркович вступив до Університету. На кошти, одержані від брата за відступлену йому частину маєтка й землі, він мав змогу закінчити Університет.