Романи Куліша. Мовчуще божество

Йому було 24 роки, коли року 1846 він скінчив Київський університет «дійсним студентом» з ученим званням «кандидата наук».

Але як жити в змінюваному світі? Як встояти, коли з-під ніг вислизає ґрунт? Чи ж і встояти?..

По широких коритарах Університету блукав бурхливий вітер Революції. З гуркотом розчиняв двері авдиторій, проносився по студентських лавах, розхитував катедри і з брязкотом трощив віконні шибки.

З катедр молодих професорів проголошувалися палкі слова про свободу, рівність і братерство, про народність, про заперечені панство й царство і стверджену самостійність безпанської й безцарської України.

Екстатично несамовитий, непослідовний, людина несподіваних крайнощів, широкочолий, в окулярах, Микола Костомаров; високий, худий, вузьколиций з тонким і довгим носом, «гарячий» Панько Куліш; м’який, лагідний і поступливий Василь Білозерський; суворий і твердий, непохитний в своїй республіканській чеснотливості, «римлянин» Микола Гулак, О. Навроцький, М. Андрузький, Тулуб та інші становили той революційний гурт «кирило-методіївців», до складу якого в свої університетські роки ввійшов і Опанас Маркович.

«Перебуваючи в Києві, Опанас Васильович спізнався з Миколою Костомаровим і, певна річ, належав до Кирило-Методіївського товариства», засвідчує про свого приятеля Пант. Куліш.

Опанас Маркович був доброзичливий, відсутній, розкиданий, забудькуватий, несталий і квапливий в словах, вчинках, ході й жестах. Він був то палкий, то пригнічений, схильний до різких поривів і різких переходів з одного настрою до іншого. Чи можна було на нього покластись? Навряд!.. В ньому завжди, ціле життя його, лишалося щось дитяче:

«Надзвичайна добрість, прихильність до людей, щирість, — характеризує його П. Куліш, — були видатнішими рисами Опанасової вдачі цілий вік його; а через те, не вважаючи на його ориґінальність, часом ніби якусь торопливість, усі, хто знайомився з ним, сердечно любили його і не було в нього ворогів».

В його невеликій студентській кімнатці, сутінковій від дерев, що росли в садку перед вікнами, на покуті, серед інших образів, — він був поважний!.. — висіла також ікона Кирила й Методія. Перед нею в суботу й під свята він запалював лямпадку. На столику під образами стояло Розп’яття й лежала Євангелія. На пальці лівої руки носив він срібний перстень з літерами К і М, що перехрещувалися, ініціалами первоучителів слов’янських, згідно з «Головними правилами Товариства»:

«Товариство іменує своїми покровителями святих просвітителів Кирила й Методія і приймає своїм знаком перстень, або ікону з ім’ям, або зображенням цих святих!»

Одговівшись, після сповіді й причастя, відстоявши службу Божу, він в таємничій темряві, повний містичного настрою, серед гурту братчиків, вступаючи до Товариства, прийняв, поцілувавши хрест і Євангелію, присягу: «Якщо б який член перетерпів гоніння й навіть муки за ідеї товариства, то він не видає нікого з членів, з браття!»

Микола Костомаров, ініціятор і фундатор, уявляв собі Братство на зразок замкненого ордену революціонерів-ченців. Він сполучував революцію, євангелізм, літургізм і містику. Коли сходилися братчики, вони читали Євангелію.

Ганна Барвінок, з Кулішевих слів, у своїх споминах розповідає про ці кирило-методіївські роки свого чоловіка й Маркевича: «П. Куліш, дружина моя, і брат мій, Василь Білозерський, зналися з Опанасом Марковичем ще до 1847 року. Бували у нього часто. Багато читали, співали, багато й розмовляли. Був у його кумедний прислужник з кріпаків. Оце, було, як Куліш читає у Оп. Маркевича Святе письмо (тоді поводилося так, що й молоді люди освічені любили з цього розвагу собі уживати), то слуга його увесь той час стояв навколішках коло Куліша й благоговійно слухав… А як було братство Кирило-Методієве, то й Маркович був у тій спілці».

Сходилися по черзі один в одного, співали народних пісень українських, читали Євангелію, розмовляли, радились, раділи, складали конституцію України, чільної країни в слов’янській федерації, виробляли статут Товариства.

Влітку роз’їздились по селах, вивчали етнографію й археологію, намацували в селянстві ґрунт для своєї революційної акції, з’ясовували на місцях гайдамаччини й Коліївщини, чи не згас в народі дух гайдамацький, чи не ладен знов повстати народ проти панів і царя за вільну, українську землю козацьку, де всі, як і колись, були б вільні й рівні.

Узимку, повертаючись з сіл до міста, обмірковували плян військових дій, заходи, яких треба вжити, щоб захопити збройною силою Київську фортецю, розсилали емісарів по слов’янських землях і Европі, які дали б сигнал до революції.

Знав напам’ять і повторяв слова з «Книг битія українського народу», що їх склав Микола Костомаров:

«Лежить в могилі Україна, але не вмерла».

«Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч і був цар, то чужий, і хоч були пани, то чужі… а істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити одного Бога, Ісуса Христа!»