Ротонда душогубців

І він швидко пішов із хати. А Олена Антонівна стояла у такій вистаті, в якій він її покинув. І аж тоді тільки, коли вона почула, що Парцюнині кроки прогомоніли проз її хату, швиденько вдяглася і, не беручи своєї течки, майже вибігла з кімнати. І надворі перед дверима оглянулася на всі боки і, не помітивши нічого підозрілого, справилася по вулиці Леонтовича в яр. А далі перейшла вздовж Пироговську і впоперек Шевченків бульвар та й зайшла у клініку Образцова. І тут перед аптечкою на тій поличці, на яку виставляють ліки, написала рецепт, що являв собою якусь незрозумілу латинську формулу, і подала його у віконце. Аптекарша знайшла манісіньку пачечку, обгорнула її синеньким папером і видала лікарці Щоголовій. Та подякувала і схвильовано крізь віконечко стиснула аптекарші руку. Вийшовши надвір, Олена Антонівна знов оглянулася та й побачила на супротивнім боці, трохи праворуч клініки, молодого чоловіка у червоноармійськім одязі. Він дивився в її бік. І здавалося Щоголовій, що він, як тільки її помітив, то зараз же й рушив тим слідом, яким Олена Антонівна ішла до аптеки. Він ішов уперед. І так вони дійшли аж до вулиці Леонтовича. І тільки аж тут він оглянувся, але все ж таки не зупиняючися крокував далі. Олена Антонівна споготовилася до авантюри. Коли ні. Червоноармієць минув її помешкання і, дійшовши до кінця вулиці Леонтовича на межу Великої Підвальної, зупинився. Коло його зараз же стояла якась жінка, і вони вдвох почали спостерігати Щоголову. Лікарка вскочила в своє помешкання. І в хаті, не роздягаючись, поспішила до вікна подивитися, чи спостерігачі й досі стоять?.. Але їх уже там не було. Для Олени Антонівни не було сумніву, що ці двоє незнайомих були з Чеки по наказу Сіямського. Значить, у Чеці вже все відомо, і вона зараз під загрозою справжнього арешту. Але якби вона була певна, що з чоловіком щось… І вона заплакала. Треба з'ясувати все. Треба діждатись Чудієва з Олександрівської клініки. Він хоч і покручений, але в його розмові завжди бринять щирість і страждання. З його слів завжди дуже легко уловити правду… І тоді вже треба щось робити.

І вона роздяглася, почепила своє пальто на старе місце коло шафи. І почала брати книжки із стола і складати на купки долі при вікні. І підтягла вгору над столом лампу. Змела на столі, застелила його цератою, принісши її з кухні. І тут же з лівого боку закип'ятила чай, а примус укрутила до найменшого полум'я та й лишила на нім чайник, щоб не захолонув. І розкутавши той пакунок, що носила Брусові, взяла шестеро яєць та й поклала на столі в корзинку. І нарешті, поставивши один стілець спереді стола, а другий напроти першого стільця за столом, поправила ліжко і коло шафи почала переодягатися. Наділа якісь темні панчохи, що просвітлювалися, крізь які можна було бачити смугляву і пругку шкіру на ногах. Наділа жовтенькі черевички, вживані, може, разів два, а може, й ні разу. І скинула з себе всю білизну, і вбралася у свіженьку і чисту. І нарешті дістала темно–рожеву сукню з коміром і вилогами, обведеними білим, аж синім, шовком, які, дійшовши найнижчого кутика декольте, виходили поза сукнею вільними та довгими кінцями. І ось Олена Антонівна, надівши сукню, з кінців обводів зав'язала на грудях чепурний та пишний бант. А вже як поправила на голові коси за допомогою кишенькового дзеркальця, то відійшла до столу, сіла на чоловіковім місці і почала ждати Чудієва.

Уже було в кімнаті темно. Уже надворі де–не–де на вулицях ліхтарі позначали своїм сяйвом лякливі тіні будинків, які таємно кружляли навколо споруд і під час вітру, і під час тиші… і вночі, і вдень. А вона коло стола свого чоловіка сиділа непорушно і ждала. І був стукіт. І відчинила вона, і впустила свого колегу, і засвітила в кімнаті. І попрохала до столу. Він роздягся коло шафи та й сів. І зненацька побачивши Брусів бриль на ліжку, звільна спитався:

— Що, ви не ходили до чоловіка?

— Чого ж би це?.. Ходила.

— Але ж бриль…

Олена Антонівна схаменулася і вигукнула:

— Боже, яка ж я!.. Посадила вас призволятися вечерею, а шклянок ні однієї немає на столі…

І побігла в кухню, принесла, поставила, налила і попрохала:

— Їжте… Ось яйця. Хліб… Все, що на столі, воно призначене на вечерю… Для вас.

Але Чудієв не дивився на страви, а дивився на господиню. Його вражало те, що вона мала незвичний вигляд, а він не розумів чого. І не зважаючи, як розв'язати незвичайність своїх вражень, він знов спитався:

— А справді, що це таке?.. Що бриль не там, де треба?

— Ви таки своєї, Сергію Івановичу!.. Ви боїтеся, щоб я вас не обдурила?.. А це ж однаково, що виявити бажання, аби не було на світі жінок… Бо що ж то за жінка, коли вона не хитрує?..

А потім зниженим голосом скарги прогомоніла:

— Бриль не прийняли. Мені сказали принести його через два дні. А ці два дні я мушу лежати у себе в ліжку і не виходити ані на крок ніде з хати… Я маю домашній арешт…

А потім знов тим самим голосом, яким говорила спершу, спиталася:

— Ну, правдивий чоловіче, скажіть мені, чи треба нести бриль, чи ні?.. Чи мій чоловік живий, чи ні?

— Та чи ж ви були сьогодні у Чеці?..