Ротонда душогубців

— Ваша мова про образи нічим не краща від всіх балачок, що ведуть арештовані люди на перших початках зустрічі з нами… Я не буду прохати у вас вибачення, бо не маю різниці між чемністю і брутальністю. А тільки маю різницю між реальним становищем речей і між уявними речами… Цебто, по–вашому, між правдою і кривдою. І на вашу «недугу» я дивлюся як на переляк… Як на брак відваги глянути дійсності у вічі і як на малу загрозу з вашого боку, яку легко можна якось обминути… Ні, не обминете і не втечете нікуди, бо ви нам потрібні. Ви здібний молодий лікар та ще й гарні самі… І ми все знаємо… Знаємо і наміри таких недужих, як ви… Думаєте, я не думав над тим, що ви кудись діли Гапусю? Думав і діяв. І тепер знаю, де вона живе і де працює. І якщо ми її не арештували, то тільки через те, що вона нам зараз не потрібна. Нехай живе… А ось ви нам потрібні, і ми вас на першім кроці до втечі вхопимо і поставимо перед собою, щоб ви «добровільно» стали нашим товаришем… Ну, що, як воно вам здається ваша недуга?.. Га?..

І тепер мовчки став дивитися уважно і напружено. І помітив, що вона перевела свої очі на чоловіків бриль. Парцюня добре знав, що бриль для неї є горе і моральна сила. І через те почав розкривати їй її безнадійне становище… Почав роззброювати її психічно до тих меж, до яких було зараз тут досяжно:

— Я вже тим людям, які чим–небудь страждають, не можу співчувати. І це є добре, ніяк не зле. Мене навчило життя боротьби за себе на цій землі… — І він тупнув правою ногою… — І те, що ви дивитеся скорботно на бриль свого чоловіка, мене не зворушує… Бо брилі живих людей і потрібних життю людей завжди з ними і на їх головах. А ось цей бриль лежить тут і жде голови, а голови немає. Один день немає, два дні немає. І може, ця голова трапиться для цього бриля через два дні або через два роки. Але в нашій чекістській практиці, коли одежі не приймають для ув'язненого, то його немає у данім місці, він у другім. Або взагалі його немає серед живих. Якір летить з корабля на дно морське разом з ланцюгом. І як назад витягають ланцюг, а якоря немає, то його й не лізуть шукати, а чіпляють до ланцюга новий. Так і з вашим брилем і з вашим чоловіком. Чека — це безодня. У неї падають на те, щоб не вертатися. І ваш чоловік, якщо повернеться, то він буде вже чекіст. Інакшим його не випустять на волю. Значить, він уже умер таким, як він був колись вашим чоловіком. І ви так само можете врятуватися від нас, заподіявши собі смерть. Цебто справді себе вбить або стати чекістом. І перший випадок, і другий означає смерть тієї людини, що жила давньою мораллю… Або… Вийдіть заміж за чекіста і ви не будете чекісткою, а тільки ваш чоловік. Ви матимете два обов'язки: спати з чоловіком і уміти співчувати чекістським героїчеським подвигам. І все. Хочете, то чоловіком таким я вам стану. Я зможу захистити вас від чекістських справ успішніше, ніж хтось інший. І відведу від себе і від своєї дружини всі підгляди і підозри, бо я між чекістами найталановитіший. Так–от, я зголошуюся. Думайте, а я взавтра зайду до вас по відповідь… Мовчите? Коли так, то ви з іншим заговорите. Але тоді я пропав, бо деякі думки я сказав дуже вільно. Це про урятування вас від чекістських справ. Я ризикую, але іду відверто до мети так, як це робить кожний чекіст. Удався хід — добре. Не удався — лети в безодню. І ви не гадайте, що ті з нас, які ідуть на розстріл, стали контрреволюціонерами. Ні, ні, ні. То вони зробили неудачний чекістський хід і спотикнулися, і ринули сторч смерті в пащеку. — Тут він передихнув і закінчив:

— А ви нам, чекістам, потрібні… Особливо мені і Сіямському… Та, повірте, що ви мені потрібніші…

І, провівши правою рукою по обличчі, він зітхнув і замовк. Він був заспокоєний, але цього не можна було сказати про Олену Антонівну. Останні чекістові пояснення їй дуже конкретно показали її власні настрої останніх років життя. Вона і сама відчула свою приреченість московській політиці, але ці відчуття не мали образу, а Парцюня їм дав конкретне оформлення, і кожне слово, яке він говорив, у її душі відбивало якийсь шматочок образу її духу так, як ото кулі б'ють у біль стіни і кожним ударом щось відколупують, яке падає униз, аби уже ніколи не пристати до першого свойого місця. І вона знесилювалася і знесилювалася. Бо знала, що не має сили його ні вигнати з хати, ні проханням його вирядити з неї. Через те мусила слухати свого бесідника, підставлена без найменшого захисту під удари його слів. Якби вона хоч мала якусь моральну силу від українського недавно минулого, а то ні. Воно для неї було з двох ворогуючих частин. Народ і його провідники. Народ із своїм життям завжди був незрозумілий і чужий своїм провідникам. А події національного відродження, яких кульмінацією був другий Всеукраїнський військовий з'їзд, яким віддали Петлюра і Грушевський Керенському відроджену Україну, став чорним небом, на якому Парцюня засвітив свої зловісні зорі. І те, що він натякав про смерть її чоловіка, бриніло правдою, яка її змусила тепер схвильовано спитатися: